Розділ третій

Світанок прийшов повільно, наче вагаючись, чи варто розганяти темряву, що осіла в домі Вересів. Сонце ледь пробивалося крізь важкі штори, кидаючи слабкі промені на дерев’яну підлогу їдальні. Лист уже лежав у сумці Олени, але його слова все ще гуділи в повітрі, як дзижчання комах у літню ніч. Вона стояла біля вікна, її руки обіймали себе, ніби вона намагалася втримати тепло, якого бракувало. За спиною чулося тихе поскрипування – Марта ходила туди-сюди, її кроки були різкими, як у людини, що не знає, куди подіти енергію.

– Ми не можемо просто сидіти тут, – сказала Марта, зупинившись біля столу. Її голос був напруженим, але в ньому відчувалася рішучість. – Якщо там є якась Анна, ми маємо її знайти. І я хочу знати, чому батько приховував це все.

Ігор сидів на тому ж стільці, де був учора, його руки лежали на столі, а погляд був прикутий до плями на дерев’яній поверхні. Він не відповів одразу, лише зітхнув, наче зважуючи слова сестри.

– А якщо вона не захоче нас знати? – запитав він нарешті, його голос був тихим, але в ньому відчувалася обережність. – Якщо вона ненавидить нас за те, що батько зробив?

Олена повернулася до них, її обличчя було блідим, але очі світилися новою силою.

– Ми не знаємо, що вона думає, – сказала вона. – Але ми маємо спробувати. У листі сказано, що вона – ключ. І я вірю, що він мав на увазі щось більше, ніж просто спадщину.

Тарас, який стояв біля дверей, тримаючи в руках чашку кави, кивнув. Його присутність досі здавалася чужою, але водночас необхідною, як якір у бурхливому морі.

– Тоді давайте почнемо з того, що маємо, – запропонував він. – У листі є адреса адвокатського бюро. Ми можемо поїхати туди сьогодні. Дізнатися, що там у сейфі.

Марта різко кивнула, її руки стиснулися в кулаки.

– Добре, – сказала вона. – Але я їду з вами. І я хочу, щоб усе було чесно. Ніяких таємниць.

Олена подивилася на дочку, і в її очах промайнула тінь болю.

– Ніяких таємниць, – повторила вона тихо. – Обіцяю.

Вони зібралися швидко. Олена взяла сумку з листом, Ігор узяв ключі від машини, а Марта, кинувши на прощання погляд на стіл, вийшла на подвір’я. Тарас ішов останнім, його кроки були важкими, але впевненими. Повітря на вулиці було свіжим, з легким присмаком дощу, який, здається, так і не наважився впасти.

Адвокатське бюро знаходилося в центрі міста, у старій будівлі з потрісканими стінами та важкими дверима. Всередині пахло папером і пилом, а за рецепцією сиділа жінка середніх років із втомленим обличчям. Вона підняла очі, коли вони увійшли, і її погляд зупинився на Олені.

– Ми прийшли через лист, – сказала Олена, дістаючи конверт із сумки. – Від мого чоловіка. Його звали Віктор Верес.

Жінка кивнула, її пальці швидко забігали по клавіатурі. Через кілька хвилин вона жестом запросила їх пройти до кабінету в кінці коридору. Там їх чекав чоловік у костюмі, його обличчя було суворим, але очі – уважними.

– Пані Верес? – запитав він, підводячись. – Я – пан Коваленко, адвокат вашого чоловіка. Він залишив інструкції на випадок… його відсутності.

Олена кивнула, її горло пересохло.

– Так, – сказала вона. – Ми хочемо знати, що він залишив.

Адвокат витягнув із сейфа товстий конверт і поклав його на стіл. Потім він розкрив його і витягнув кілька документів – заповіт, банківські виписки, і, нарешті, фотографію. На знімку була дівчина з темним волоссям і очима, схожими на очі Ігоря. Вона дивилася в камеру з легкою посмішкою, але в її погляді відчувалася печаль.

– Це Анна? – запитала Марта, її голос тремтів.

Адвокат кивнув.

– Так, – сказав він. – Це дочка Сергія, вашого… зведеного брата. Віктор визнав її у своєму заповіті. Усе його майно – будинок, гроші, бізнес – передано їй. Але з умовою.

– Якою умовою? – Ігор нахилився вперед, його руки стиснулися на колінах.

– Ви маєте знайти її, – відповів адвокат. – І передати їй ці документи особисто. Тільки тоді спадщина буде офіційно оформлена.

Марта різко видихнула, її очі блищали від сліз.

– То ми маємо бігати за цією Анною, щоб отримати те, що належить нам? – запитала вона. – Це абсурд.

Олена поклала руку на плече дочки, її доторк був м’яким, але наполегливим.

– Це не про гроші, Марто, – сказала вона тихо. – Це про правду. Про те, ким ми є.

Тарас узяв фотографію в руки, його пальці легенько ковзнули по зображенню.

– Де вона? – запитав він адвоката. – У вас є її адреса?

Адвокат похитав головою.

– Ні, – сказав він. – Віктор залишив лише ім’я та фото. Решта – на вас.

Вони вийшли з бюро з важким відчуттям, ніби взяли на себе тягар, якого не могли відпустити. На вулиці сонце вже піднялося вище, але тіні від будівель падали довгими і темними. Олена зупинилася, тримаючи фотографію в руках.

– Ми знайдемо її, – сказала вона, її голос був твердим. – І коли ми це зробимо, ми дізнаємося, чому батько зробив усе саме так.

Марта подивилася на матір, її гнів поступово згасав, залишаючи місце для цікавості.

– І що тоді? – запитала вона. – Що ми скажемо їй?

Олена зітхнула, її погляд зупинився на горизонті.

– Справду, – сказала вона. – Ми скажемо їй правду.