Розділ другий

Тиша в їдальні стала майже відчутною, наче товста ковдра, що притискає до землі. Лист лежав на столі, розгорнутий, але ніхто не наважувався підійти ближче. Олена відчувала, як її пальці тремтять, коли вона тримала аркуш, але слова, написані на ньому, розмивалися перед очима. Вона знала, що має прочитати вголос, але щось у ній чинило опір – ніби інстинкт самозбереження, який шепотів, що варто зупинитися, поки ще не пізно. Але вона не могла зупинитися. Не тепер.

Марта сиділа, схилившись уперед, її очі блищали від гніву й цікавості, що боролися одне з одним. Ігор, навпаки, відкинувся назад, його руки лежали на колінах, але пальці стискалися в кулаки. Тарас залишався нерухомим, його погляд був прикутий до листа, хоча він намагався цього не показувати. Олена відкашлялася, і звук був надто гучним у цій тиші.

– "Дорога Олено," – почала вона, її голос ледь тремтів, але вона швидко взяла себе в руки. – "Якщо ти читаєш це, значить, я вже пішов. Не питай, як це сталося, бо я сам не знаю. Але я залишив це для тебе, щоб ти зрозуміла. Ти завжди була сильною, сильнішою за мене. І я знаю, що ти впораєшся. Але є речі, які ти маєш знати. Про нас. Про сім’ю. Про те, що я зробив."

Марта різко видихнула, але не перебила. Ігор нахилився вперед, його брови зійшлися на переніссі. Олена зупинилася на мить, її очі пробігли по наступному рядку, і вона відчула, як холодок пробіг по спині.

– "Я не був тим, ким ти мене вважала, – продовжувала вона. – Я приховував від тебе правду. Не тому, що не довіряв, а тому, що боявся. Боявся, що ти мене зненавидиш. Але тепер, коли мене немає, я не можу більше мовчати. Усе почалося ще до того, як ми одружилися. Усе почалося з неї."

– З ким? – голос Марти різав повітря, як лезо. – Про кого ти, мамо? Хто вона?

Олена підняла очі, її погляд зустрівся з дочкою, але вона не відповіла. Її пальці стиснули лист сильніше, і вона повернулася до тексту.

– "Її звали Наталя. Вона була моєю першою любов’ю. Ми були молоді, дурні, і я думав, що це назавжди. Але її сім’я не схвалила мене. Вони сказали, що я не вартий її. І я повірив. Я пішов. Але вона залишила мені щось. Дитину."

Запала тиша, така густа, що здавалося, можна було чути, як б’ється серце в грудях. Марта завмерла, її обличчя побіліло. Ігор різко встав, його стілець грюкнув об підлогу.

– Що це за нісенітниця? – його голос був низьким, майже загрозливим. – Ти хочеш сказати, що в нас є якийсь брат чи сестра, про якого ми не знали?

Олена не відірвала очей від листа. Її губи тремтіли, але вона змусила себе продовжити.

– "Я не знав, що робити, – читала вона. – Я повернувся до тебе, Олено, і намагався забути. Але Наталя не могла. Вона написала мені, коли ти була вагітна Мартою. Вона сказала, що її дитина – моя. Я не повірив. Але потім я побачив його. Його звали Сергій. Він був схожий на мене, як дві краплі води."

Марта схопилася за край столу, її нігті вчепилися в деревину. Її очі блищали від сліз, але вона стримувала їх.

– Ти знала? – запитала вона, її голос був тихим, але повним болю. – Ти знала про це все?

Олена похитала головою, її очі були прикуті до листа.

– Ні, – прошепотіла вона. – Я не знала. Не тоді.

– А коли дізналася? – Ігор підійшов ближче, його тінь впала на стіл. – Коли, мамо?

Олена закрила очі на мить, намагаючись зібрати думки. Потім вона знову подивилася на лист.

– "Я зустрівся з Наталею, коли ти народила Ігоря, – читала вона. – Вона сказала, що Сергій хворий. Їй потрібна була допомога. Я дав їй гроші. Але вона хотіла більше. Вона хотіла, щоб я визнав його. Я не зміг. Я боявся втратити вас. Але потім вона зникла. І я думав, що це кінець. Але це був лише початок."

Тарас нарешті заговорив, його голос був спокійним, але в ньому відчувалася тривога.

– Олено, – сказав він тихо. – Ти впевнена, що хочеш читати далі?

Вона кивнула, хоча в її очах був сумнів. Вона знала, що кожен наступний рядок може зруйнувати те, що залишилося від їхньої сім’ї.

– "Через роки я дізнався, що Сергій помер, – продовжувала вона. – Але перед смертю він залишив щось. Щось, що належить тобі, Олено. І вашим дітям. Усе, що я мав, я переписав на нього. І тепер це твоє. Але є умова. Ти маєш знайти його дочку. Її звати Анна. Вона – твоя падчерка."

Марта різко встала, її стілець упав на підлогу. Її обличчя було спотворене гнівом.

– Ти жартуєш? – крикнула вона. – У нас є сестра? І ти сиділа тут, мовчала, поки ми всі думали, що наша сім’я – це лише ми?

Олена кинула лист на стіл і закрила обличчя руками. Її плечі тремтіли, і на мить здалося, що вона заплаче. Але вона стримала сльози.

– Я не знала, Марто, – сказала вона тихо. – Я щойно дізналася. Як і ви.

Ігор підійшов до столу і схопив лист. Його очі пробігли по рядках, і він похитав головою.

– Це божевілля, – пробурмотів він. – Абсолютне божевілля.

Тарас підвівся і поклав руку на плече Олени. Його доторк був легким, але вона відчула тепло, яке допомогло їй зібратися.

– Що ми маємо робити? – запитав він. – Ти хочеш знайти цю Анну?

Олена подивилася на нього, її очі були червоними, але в них з’явився новий блиск – рішучість.

– Так, – сказала вона. – Ми маємо знайти її. Але спочатку нам треба зрозуміти, що це означає.

Марта похитала головою, її гнів поступово змінювався на сум.

– Я не знаю, чи хочу я це знати, – прошепотіла вона. – Я не знаю, чи готова.

Ігор кинув лист назад на стіл і сів, його руки лежали на колінах. Він дибав на сестру, потім на матір.

– Ми не маємо вибору, – сказав він тихо. – Якщо це правда, то це частина нас. І ми не можемо від цього втекти.