Розділ перший

Світло в їдальні було тьмяним, наче хтось навмисне приглушував його, щоб тіні виглядали густішими. Старий дубовий стіл, що стояв у центрі кімнати, здавався надто великим для чотирьох людей, які сиділи за ним. Його поверхня, пошрамована роками і ножами, зберігала сліди десятків вечерь, сварок і примирень. Сьогодні стіл був накритий скромно: біла скатертина, кілька тарілок із залишками картопляного пюре і котлет, склянки з недопитим вином. Але повітря в кімнаті було важким, наче перед грозою, коли хмари ще не розірвалися, але ти вже відчуваєш електрику на шкірі.

Олена сиділа на чолі столу, її руки, тонкі й покриті ледь помітними веснянками, лежали на скатертині, стискаючи серветку. Вона завжди сиділа тут, на цьому місці, ще з тих часів, коли батько був живий і вважав себе господарем дому. Тепер вона була господинею, хоча це звання здавалося їй радше тягарем, ніж привілеєм. Її погляд блукав по обличчях інших, але не затримувалася надовго на жодному. Вона знала, що якщо подивиться занадто пильно, то може побачити те, що воліла б залишити в тіні.

– Треба поговорити, – сказала вона нарешті, її голос був тихим, але різким, наче ніж, що ковзає по склу.

Марта, її дочка, сиділа навпроти, гортаючи щось на телефоні. Вона не підняла очей, лише злегка нахилила голову, даючи зрозуміти, що чує. Її темне волосся, зібране в недбалий пучок, спадало пасмами на плечі, а тонкі пальці гарячково гортали екран. Вона завжди була такою – закритою, ніби стіною відгородженою від світу, але Олена знала, що за цією стіною ховається буря. Марта була єдиною, хто ще міг би врятувати цю сім’ю, але вона цього не знала. Або не хотіла знати.

Поруч із Мартою сидів Ігор, її старший брат. Він відкинувся на спинку стільця, тримаючи склянку вина, яку крутив у руці, наче годинникову стрілку. Його обличчя, зазвичай спокійне й навіть трохи байдуже, цього вечора було напруженим. Олена помітила, як його пальці стиснули склянку сильніше, ніж потрібно, коли вона заговорила. Ігор завжди вмів тримати себе в руках, але сьогодні щось у його очах видавало тріщину в цій масці.

Четвертим за столом був чоловік, якого Олена не бачила вже п’ятнадцять років. Він сидів праворуч від неї, його руки лежали на столі, а пальці перепліталися так, наче він намагався втримати себе від того, щоб встати і піти. Його звали Тарас, і колись він був частиною їхньої сім’ї. Не родичем, не братом, не чоловіком – але кимось, хто знав їх усіх краще, ніж вони знали самі себе. Його присутність у цій кімнаті була як стара рана, що раптово почала кровоточити.

– Треба поговорити, – повторила Олена, цього разу голосніше, і Марта нарешті відірвала погляд від телефону.

– Про що? – Її тон був різким, майже зухвалим. – Про те, як ми всі тут сидимо і вдаємо, що все нормально? Чи про те, чому він тут? – Вона кивнула в бік Тараса, навіть не глянувши на нього.

– Марто, – Олена нахилилася вперед, її голос став м’якшим, але в ньому відчувалася сталь. – Досить. Ми не для того зібралися.

– А для чого? – Ігор поставив склянку на стіл, і звук скла об дерево прозвучав голосніше, ніж мав би. – Ти кликала нас сюди, мамо. Ти сказала, що це важливо. То кажи.

Олена зітхнула. Її пальці стиснули серветку так, що кісточки побіліли. Вона знала, що цей момент настане, але все одно не була готова. Лист, який прийшов два тижні тому, лежав у її сумці, захований у внутрішній кишені, наче бомба, що може вибухнути, якщо її дістати. Вона не показувала його нікому, навіть Тарасу, хоча він здогадувався, що щось не так. Лист був коротким, але кожне його слово було як удар молотком по склу, що тримало цю сім’ю разом.

– Я отримала лист, – сказала вона нарешті, і її голос тремтів, хоч вона й намагалася це приховати. – Від батька.

Запала тиша. Навіть Марта, яка завжди мала що сказати, завмерла. Ігор нахилився вперед, його брови зійшлися на переніссі.

– Від якого батька? – Його голос був низьким, майже загрозливим. – Нашого? Твого? Чи ти про когось іншого?

Олена не відповіла одразу. Вона подивилася на Тараса, який досі мовчав. Його очі, темні й глибокі, дивилися кудись у стіл, наче він намагався розгледіти в ньому відповіді, яких не було.

– Від нашого, – сказала вона тихо. – Від вашого батька.

Марта різко відсунула телефон убік, і він грюкнув об стіл. Її очі, такі схожі на материні, палали гнівом.

– Ти жартуєш? – Її голос зірвався на крик. – Він мертвий, мамо. Мертвий уже п’ятнадцять років. Який, до біса, лист?

– Марто, – Тарас нарешті заговорив, і його голос був спокійним, але мав у собі вагу, яка змусила її замовкнути. – Дай їй сказати.

Вона кинула на нього погляд, сповнений презирства, але не відповіла. Олена вдячно кивнула Тарасу, хоч і знала, що його присутність тут лише ускладнює все. Він не мав бути тут, але вона сама його покликала. Чому? Навіть вона не могла відповісти на це запитання.

– Лист прийшов два тижні тому, – продовжила Олена. – Я не знаю, як він потрапив до мене. Його надіслали з якогось адвокатського бюро. Але він... він від нього. Я впізнала його почерк.

Ігор відкинувся назад, його обличчя стало ще більш напруженим.

– І що там написано? – Його голос був холодним, але в ньому чулася цікавість, яку він не міг приховати.

– Я не відкрила його, – зізналася Олена. – Не змогла.

Марта пирхнула, але цього разу її гнів здавався більше спрямованим на саму себе, ніж на матір.

– То ти нас усіх зібрала тут, щоб сказати, що отримала лист від мертвого тата, але навіть не знаєш, що в ньому? – Вона похитала головою. – Це абсурд.

– Це не абсурд, – різко відрізала Олена. – Це правда. І я хочу, щоб ми відкрили його разом.

Тарас нарешті підняв очі. Його погляд зустрівся з Олениним, і на мить їй здалося, що він бачить її наскрізь – так, як бачив колись, коли вони були молодшими, коли все було простіше. Але тоді він відвів очі, і момент розчинився в тиші.