Дія друга Теперішнє Сцена друга Роз’єднані

На сцені — два світлових кола: ВОНА — ліворуч, ВІН — праворуч. Між ними — темрява. У кожного — стілець, на якому вони сидять, ніби в кімнаті чи на вокзалі. Світло по черзі переходить з одного на іншого або горить на обох, залежно від моменту діалогу/спогаду.

ВІН

(тихо, у порожнечу)

Коли почалося — я поїхав до моря.

Не втік. Просто… хотілося дихати.

І думати. Без вибухів. Без новин.

Але війна прийшла і туди.

Вперлась у вікно готельного номера,

Розчинилася у хвилях.

Я тоді подзвонив тобі.

(коротка пауза)

Пам’ятаєш?

Ти була з Сином. Без грошей, без плану.

Я вмостився з ноутбуком у лобі,

Збирав по знайомих. Списував.

Просив. Соромився.

А ти просто… зникла.

Навіть не подякувала.

ВОНА

(наче не чує, говорить у свій простір)

Я пам’ятаю той дзвінок.

Я не могла більше слухати тріск новин

і твій голос.

У Сина була температура,

а в мене — порожнеча.

Ми виїхали. Не озирнулись.

І я не знала,

як сказати тобі "дякую".

Так, мабуть, легше —

просто мовчати.

ВІН

(зміна інтонації, спокійніше, старіше)

Минув час.

Тепер я на вільній частині.

А ти — у місті, яке живе мовчки.

І одного разу дзвонить твій батько.

Каже —

"Син на тебе схожий.

Такий же ледачий.

Але розумний.

Дивиться мовчки — і все розуміє".

ВОНА

(м’яко, з болем)

Він багато чого розуміє.

Іноді — більше, ніж я хотіла б.

Я теж змінилася.

Знаєш, тепер я не мовчу.

Просто не завжди є кому говорити.

ВІН

(усміхається трохи сумно)

Я й досі пам’ятаю твій голос

у шумі моря.

Навіть тоді, коли ти мовчала.

ВОНА

А я твій —

коли збирала речі на виїзд.

У голові крутився твій:

"Усе буде добре. Усе буде добре."

І якось стало.

Світло на обох гасне одночасно.