Дія друга. Теперішнє. Сцена перша. Червоний наплічник

Сцена: кімната, приглушене світло вечора. Вона сидить на стільці, дивиться у вікно. Він стоїть біля дверей із рюкзаком у руках. Напруга в повітрі.

ВІН:

Я привіз йому рюкзак. Червоний.

Як емблема заводу.

Його дали на роботі. Ніхто не хотів брати — у нас таких пачками.

А я взяв. З думкою про нього.

Може, не наймодніший, але добрий. Щільний.

Усередині навіть маленька записка була — від профкому: «Тримайся, малий. Ми поруч».

Дурня… Але якось зворушливо.

ВОНА (м’яко, але твердо):

Ти не попередив.

Ми не чекали тебе.

Там був Ігор. Там був Син. Там була тиша, яку ти зламав.

Ти з’явився, ніби нічого не було. Ні сварок. Ні років мовчання.

З наплічником, як із трофеєм.

А йому? Йому вже байдуже.

Він виріс без тебе.

ВІН (продовжує):

Це було того літа.

Я прийшов у квартиру — мене впустили.

Тиша була густою, як повітря перед бурею.

Він сидів за столом, писав домашнє завдання.

Поглянув на мене — коротко, ніби на незнайомця.

І тихо сказав:

«Навіщо ти приїхав? У мене є батько. Ігор.»

ВОНА:

Йому було важко.

Йому було страшно.

Його життя — це руїни, які ти залишив.

А Ігор був поряд. Коли падали ракети, коли не було світла, води, коли я боялася дихати.

Він тримав нас. Не словами. Справами.

А ти — листи. Наплічники. Тіні.

ВІН (із болем):

Я просто хотів... хоча б щось.

Маленький шматочок зв’язку.

Щоб хоч не забув, як я пахну.

Щоб згадав голос.

Щоб пробачив.

ВОНА (з сумом):

Пробачення — це не наплічник.

Це — роки.

Ти зник, коли було важко. А тепер повертаєшся з подарунками.

Ніби цього досить.

ВІН:

Я боявся.

Я не знав, як повернутися.

Я не знав, чи можна.

А коли наважився — уже було пізно.

Він має батька. Але не я. Не я…

ВОНА (м’яко):

Це вже не про тебе.

Це про нього.

Про його тишу. Про його ніч. Про його нову весну.

А ти — лиш вітер, що постукав і пішов.

(Світло повільно гасне. Залишається лише звук далекого вітру. Кінець сцени.)