Дія перша. Минуле. Сцена перша. Зустріч

(На сцені два окремі простори. Світло поперемінно освітлює їх. Вона стоїть біля столу з газетою, Він — біля поштової скриньки, де лежать 11 листів. Усі дії відбуваються майже одночасно, але кожен у своєму світі.)

Вона

(повільно читає)

Оголошення. Невідомий. Шукає невідому.

«Шукаю жінку. Просто жінку. Якусь. Не обов’язково мою».

(пауза)

І я — відповіла. Хоча не знала, що не Він його написав.

(розглядає листа, що так і не надіслала)

Він

(змішує листи) Одинадцять. Одинадцять листів на одне оголошення, як одинадцять нот в октаві. Одинадцятий — найніжніший.

(виймає один)

Цей — для нього. Для друга. А перший — вона. Що за іронія.

(замислюється)

Чому завжди перша — не та, що остання?

Вона

Я не вийшла. Я була вдома. Я читала газету. На першій сторінці — фото автобуса.

(пауза)

Що це означає?

Він

(тримає телефон)

Чотирнадцяте лютого. СМС без тексту. Без дихання.

(вдивляється в екран)

Як тиша після вибуху. Я зателефонував. Просто щоб почути подих. А натомість — подих був мій.

Вона

Я не натискала нічого. Я просто торкнулась екрана — і воно пішло. Невимовне. Непрожите. Несказане.

(усміхається)

Навіть це — краще, ніж сказати щось дурне.

Він

(під час монологу вдягає пальто, бере сумку) Перше квітня. Олена , яка надіслала перший лист, з якою я зустрічався — просила поїхати з нею на пікнік. Натомість — я сів в автобус.

(усмішка)

Як жарт. Над нею. Над собою. Над світом. Їхати до тієї, яка написала останній лист. Який я навіть не читав.

Вона

(відкриває вікно, вдивляється) Я чекала.. А у кущах, мов тінь, стояла моя мати.. Коли автобус з’явився на сторінці газети — я зрозуміла. Це Він. Хоч і лише його абсурдна тінь.

Він

(дивиться крізь вікно автобуса) Іноді найчесніший шлях — той, що починається жартом.

Вона і Він (одночасно, кожен у своєму просторі)

Це було ніщо.

Але це було.

(Світло гасне. Залишається лише підсвічена газета на столі.)