Кінець

Вже за кілька днів, батько подзвонив до нас з Лукасом з вибаченнями. Він дещо переосмислив, добре обдумав і врешті ми говорили майже півтори години. Вирішили все, про що мовчали і домовились зустрітись на канікулах.

Та й врешті все потроху почало налагоджуватись. Я більше не отримувала жодних дурнуватих коментарів що я повія. Студенти здебільшого співчували мені, або просто ігнорували минулі події - а це навіть краще для мене.

Ділан і далі нишком ночував з Еммою, та здається скоро всі про це дізнаються. Я помічала в їдальні з яким захватом він на неї дивився і як «випадково» торкався її десь на вулиці. Вона червоніла і посміхалась, як мале дівчисько

Райлі постійно був зі мною. Ми разом навчались, разом гуляли. І я навіть зараз не вірила, що хтось на кшталт мене міг зацікавити найгарячішого хлопця Детройду.

Тоні грав в команді і хоч Райлі бісився нашій дружбі, не забороняв мені з ним бачитись.

Зрештою, все стало на свої місця. Лукас більше не займався влаштуванням вечірок зі знущаннями, не повернув столик для вигнанців і в цілому йому було не до правил Детройду. Він був зайнятий Еббі.

Це тішило мене, бо тепер Детройд став дійсно тим місцем, в якому затишно і спокійно. Місцем друзів, студентського життя.

І я була щаслива, що потрапила сюди. Щаслива що тепер я поруч з братом, маю хлопця і чудових друзів.

Єдине, що могло мене зараз хвилювати - знайомство з батьками Райлі, заплановане на день подяки.

Та я відклала цю проблему на потім і просто насолоджувалась життям.