40

Настали вихідні — довгоочікувані, солодкі, ніби перший ковток кави після безсонної ночі. Я зібрала невеличку валізу, кидаючи всередину речі без особливого порядку, тільки б швидше вирватись з цих чотирьох стін. Будні в Детройді виснажили мене, як батарейку, яку всі забули зарядити.

-Упаковуєш усе, що бачиш?-озвався Райлі, спершись на дверну раму моєї кімнати з усмішкою. Його тепла усмішка — мій спокій у цьому хаосі. Я рада, що він їде зі мною. Ще й Лукас із Еббі. Ми всі разом — і це вже нагадує міні-пригоду.

Він зайшов у кімнату, сів на край ліжка, спостерігаючи, як я намагаюся впхнути ще одну пару джинсів до валізи.

-До речі, твій тато... він нервує перед весіллям?

-Тато?-я знизала плечима. -Це вже втретє після смерті мами. Не думаю що нервує.

Мені було бридко від цього, але я намагалась триматись гідно.

-Вибач.-прошепотів хлопець, торкаючись руками моїх стегон.

-Та байдуже.-відповіла я, стаючи між його колін.

На той момент у коридорі розпочалась чергова міні-драма.

-Єво!-гукнула Еббі з кімнати поруч.-Слухай, що краще — синя сукня з відкритою спиною чи чорна з мереживом?

-Ти вже це вп'яте питаєш.-пробурмотів Лукас, проходячи повз нас і тримаючи дві валізи.-Забери руки.-це він до Райлі, але ми проігнорували це.

-То як?-не вгамовувалась Еббі.

-Одягни обидві. По черзі.-язвив брат.

-Дуже смішно.-огризнулася Еббі.-Єво?-вимагала вона.

-Візьми синю.-озвалась я.-Вона тобі дуже пасує, серйозно.

-Так і знала!-задоволено вигукнула вона і знову заховалась за дверима.

Таксі приїхало, коли сонце вже ковзало за обрій. Ми всі втиснулись у салон, з валізами, з жартиками, зі сміхом.

-А якщо я загублюсь в аеропорту?-змінив тему нашої попередньої розмови Райлі.-Хтось візьме мене за руку, щоб цього не сталось?

-Може, й візьме.-кокетливо відповіла я і хлопець ніжно мене поцілував.

Розмови не стихали ні в дорозі, ні в аеропорту. Все здавалося таким легким, безтурботним, ніби ми летіли не додому, а в казку.

Але десь між сміхом і поглядами на Райлі, я знала — попереду зустріч. Та, яку я відкладала в голові ось уже кілька днів.

Оден. Його ім'я мовчки відлунювало в пам'яті, з'являлось зненацька, як тінь від хмари серед ясного дня.

-Про що задумалась?-Райлі нахилився ближче, поки ми стояли в черзі на посадку.

Я похитала головою.

-Просто... цікаво, як усе буде вдома.

Я не сказала правди. Ще ні.

Я зробила глибокий вдих, коли наші кроки зашурхотіли знайомою гравійною доріжкою. Дім. Той самий запах — трохи хвої, трохи свіжоокрашених дерев'яних віконниць, і щось ще... спогади.

-Ніколи не думав, що ваш дім виглядає так пафосно.-пожартував Райлі, торкаючись моєї руки.

Я усміхнулась, але не встигла відповісти — двері рипнули, і на ґанок вийшов він. Грег Вальдес. Мій батько.

-Ну нарешті.-прогримів його голос.-Скільки можна було чекати?

Його погляд ковзнув по мені швидко, ніби галочку поставив. Потім на Лукаса — і відразу ж напруження. Завжди між ними був цей... лід. Стіна з принципів і образ. Хоч вони і не бачились три роки, однаково не проявили жодної теплої емоції.

-Привіт, тату.-сказала я, намагаючись зробити тон теплішим.

-Єво.-кивнув.-Дозволиш здогадатися — це твій... супровідник?

Він глянув на Райлі так, ніби той був якоюсь прикрою плямою на щойно випрасуваній сорочці.

-Мене звати Райлі, пане Вальдес.-чемно простягнув руку Райлі.

Грег навіть не подумав її потиснути. Просто підняв брову.

-Мені не подобається, коли мою доньку "супроводжують" хлопці.-сказав холодно.-Особливо коли їй ще зарано думати про такі речі.

Мені стало гаряче у щоках. Сором...

-Тату, досить!-прошепотіла я різко, але він уже перемкнув увагу.-Вибач за нього.-прошепотіла я Хантеру, але той лише міцніше притис мене до себе.

Батьків погляд зупинився на Еббі — і тут на обличчі, як за помахом руки, з'явилась широка, майже справжня усмішка.

-А ось хто справді прикрашає наш дім!-вигукнув він.-Моя дорога, ти виглядаєш фантастично. Просто неймовірно. Модель, не інакше.

Еббі зашарілась і ніяково всміхнулась.

-Дякую, пане Вальдес, це дуже мило. Мене звати Еббі.

-Не просто мило — щиро.-продовжував він, обходячи її поглядом з ніг до голови.-Мені тепер навіть не соромно за весілля — з такою гостею в домі.

Лукас, який досі стояв мовчки, раптом зціпив щелепи.

-Може, не варто говорити з нею так, ніби вона одна з твоїх секретарок?-сухо кинув він.

Грег перевів погляд на нього, усмішка вмить зникла.

-Ти знову починаєш?-голос батька став жорстким.-Тільки приїхали — і вже хочеш зіпсувати атмосферу?

-Я не дозволю тобі поводитися з моєю дівчиною, як з однією з твоїх майбутніх дружин. Вони ж з кожним разом молодшають.-відповів Лукас, голосом, в якому кипіла стримана злість.

Між ними зависла тиша, важка й густа, як гроза перед зливою. Я відчула, як Райлі легенько стиснув мою руку, намагаючись підтримати.

-Ти ще не бачив Розалі, а вже критикуєш мій вибір.-гаркнув батько.

-Ти одружуєшся кожен рік. Нащо з усіма знайомитись.-відповів Лукас і я заговорила аби зупинити перепалку.

-Може, підемо всередину?-тихо сказала я, не стільки питаючи, скільки благаючи.

Грег розвернувся першим.

-Авжеж. Чого там на порозі стояти, наче злидарі. Ходімо познайомлю вас зі своєю нареченою.

І ми увійшли до будинку. Мої плечі були напружені, всередині — клубок емоцій: злість, сором, сум і десь там, у найглибшому куточку — розчарування. Я знала, що зустріч буде важка. Але сподівалась, що цього разу... буде інакше.

Усередині будинку пахло дорогими парфумами, полірувальним воском і чимось новим — ніби чужим. Усе блищало, кожна деталь кричала про підготовку до весілля. Але головним сюрпризом виявилась не зміна інтер'єру.

-А ось і вона.-сказав тато, театрально розкинувши руки.-Познайомтесь із Розалі — майбутньою місіс Вальдес.

На сходах з'явилась вона — вишукана, усміхнена, у кремовому светрі, який ідеально підкреслював її фігуру. Її довге темне волосся було зібране у неохайний пучок, ніби вона саме знімалась у рекламі шампуню.