36

Цей день надто довгий. Всі, кому не лінь звуть мене повією і штурхають. А я як збитий зі сліду песик кидаюсь з одного кабінету в інший. Шукаю прихистку, але ніяк його не знаходжу.

Мені важко, я розклеююсь. Вже не відчуваю себе такою сильною. Розумію, що більше не в силах чинити опір.

Під кінець навчання я виснажена.

Тож, коли я нарешті виходжу з навчального корпусу Детройду, не помічаю нічого перед собою. Саме тому потрапляю в руки якихось дівчат, які зі сміхом хапають мене за передпліччя.

-Що ви робите?!-кричу я, пручаючись, але вони за мить затягують мене за ворота коледжу, де вже зібрався натовп.-Відпустіть!

І дівчата справді відпускають. Штовхають мене вперед, на мокрий від вранішнього дощу асфальт.

-Знімай цю повію!-кричить хтось. Коліна боляче щипають від різкого зіткнення з землею. Я спираюсь на руки, щоб не вдаритись обличчям.

-Агов, повія, дивись на мене!-промовляє до мене якась дівчина, штовхнувши ногою.

Я мрію, щоб зараз зʼявилась Еббі або Лукас і врятували мене, бо я не маю сил впоратись з цим самотужки.

-Чи знаєш ти, Єво, що колись робили з повіями?-запитує блондинка, нависаючи наді мною.

-Палили на багатті.-сміється хтось.

-Трахали.

-Дурні.-сміється дівчина.-Їм обрізали волосся.

Мене кидає в жар. Я намагаюсь піднятись, але хтось тримає мене з обох боків.

-Що ти робиш!-кричить дівчачий голос в натовпі, коли дівчина дістає з рюкзачка ножиці. І я вдячна богу, що ввн мене почув. До мене проривається Еббі, але їй не дають пройти. Відштовхують, закривають рота.

-Ти пошкодуєш про це, Нера!-кричить Еббі і розвертається. Вона йде звідси і я не знаю куди.

-Еббі!-кричу до неї я, та дівчина не обертається. Йде просто до навчального корпуса.-Не чіпай мене.-кидаю я до блондинки, більше не сподіваючись на порятунок.

-Та що ти зробиш?-хмикає Нера. Вона вирівнюється і піднімає ножиці над головою.-Всі готові?

-ТАК!-валає натовп.

-Гучніше!

-Тааак!

Мене мурашить, нудить. В голові чути пульс серця, яке здається зараз вилетить з грудей.

Раптом я чітко розумію, що це не мій світ. Мене тут не приймуть. І справа не тільки в фото. Справа в тому, що я зʼявилась тут одного дня з усіма привілеями: брат - король Детройду; подруга - його дівчина; хлопець - найгарячіший парубок коледжу.

Нера обходить мене, поки хлопці тримають мене на мокрому асфальті і нахиляється.

-Я ненавиджу вас.-тихо кажу я.-Ненавиджу вас усіх.

Це ніби мантра, яку я повторюю ще кілька разів, поки студенти кричать і сміються, знімаючи все це на телефони.

Я відчуваю, як Нера взяла в руку мої кучері, що сягають поясниці.

-Я відрізатиму потроху, щоб всі насолодились.-тихо повідомляє вона і різко смикає мене. Я прикриваю очі від болю і розслабляюсь.

Це просто волосся, Єво. Змирись. Терпи. Чекай.

-Починаємо!-оголошує Нера.

Я відчуваю позаду порух ножиць, як вони клацають.

Голова смикається і я бачу на асфальті близько семи сантиметрів свого волосся.

Очі мокріють. Мені боляче, огидно.

Як я в це влізла?

Ще один порух - натовп вирує. Ножичі клацають і я відчуваю як легшають кучері.

Скільки ще вона відрізала? Пʼять? Десять? Немає різниці.

Спиною я відчуваю, що кучері на рівні лопаток.

«Повія, повія, повія!»-вигукують студенти.

-Так тобі й треба!

-Ріж більше!

-Ще!

Бонні підносить ножиці до мого волосся знову і раптом всі замовкають. Я відчуваю що мене відпустили. Ножиці з дзвоном вдаряються об асфальт і я обертаюсь так швидко, як тільки можу.

Пббі гордовито підняла голову, склавши руки на грудях.

Вона дивиться на мене, але не підходить. І я перевожу погляд далі.

Райлі тримає блондинку Неру за шию, а дівчина стоїть на самих носочках, вчепившись в його руку.

-Якого біса ти вирішила що можеш це зробити?-гарчить він.

Мені здається, що одного лише погляду хлопця достатньо, щоб когось спопелити. Вбити. Знищити.

-Але ж... вона...-задихається Нера.

-Відсьогодні ти вигнанець, Нера Ален. Я особисто виберу для тебе стіл.-шипить він, відштовхнувши дівчину від себе. Я хапаю ротом повітря, втрутившись.

-Ні! Не треба!

Чому? Бо я не схожа на них. Я вище цього.

Райлі не дивиться на мене. Вивчає поглядом блондинку. Жувалки грають, кулаки стискаються і розтискаються, ніби він ледь тримає себе в руках.

-Ти мій особистий ворог, Ален. Тож, будь обережна.-кидає він їй.

Я зітхаю з полегшенням.

-Розійшлись!-кричить Райлі і студенти починають розбігатись як мурахи.

Я дивлюсь на Еббі, вона киває мені і йде.

Та в мене немає сил з цим розбиратись.

Я дивлюсь на шматки волосся, що лежать на землі. Торкаюсь їх, чомусь відчуваючи, що вони мертві. Елегантрі кучері, які померли найгіршою смертю.

Господи, це смішно...

Сльози самі біжать щоками. Від болю, приниження і втоми.

Хантер робить крок до мене і опускається на коліна просто поряд зі мною.

Руками він тягнеться до моїх плечей, так швидко ховаючи в свої обійми, що я не встигаю збагнути.

І відчувши, як міцно він притискає мене до себе, як ховається носом в моє волосся, як всаджує собі на коліна - я розклеююсь.

Починаю ридати, ніби мені відрізали не волосся, а руки.