29

Райлі смикнув мене за руку, змусивши стати перед ним.

Щойно ми вийшли в коридор, де наразі горіло тьмяне світло, в мене ніби знову запрацювали легені. Я втягнула повітря ротом, притлумивши свою істерику і злякано поглянула на Хантера.

Його смарагдові очі горіли неприборканим полумʼям. Буквально вбивали, спалювали, знищували все на своєму шляху.

-Це не те, про що ти подумав, Райлі.-крізь сльози почала я, але хлопець мене перервав. Його рука так швидко піднялась, що я навіть не помітила коли це сталось. Пальцями він обхопив мою щелепу, змушуючи дивитись йому в очі.

-Хто це зробив?-прогарчав він, намагаючись щось роздивитись в моєму обличчі.

-Я не знаю.

Райлі ще раз смикнув мене і я вліпилась йому в груди.

-Не бреши мені, Бембі!-вигукнув брюнет, від чого моє тіло вкрилось мурахами.-Хто це зробив?! Той, хто постійно дзвонить тобі, так?! Через нього ти робиш собі боляче?!

Його злість лякала мене. Я не знаходила сил відповісти, бо сльози градом котились по моїх щоках. Певно, макіяж потік, але я не переймалась цим.

Хантер вирвав з моїх рук телефон, відпустивши мене.

-Що ти робиш?! Віддай!-кинулась до хлопця я і його погляд прояснів.

-То я правий, так?-стишивши голос, зрозумів Райлі.

Я на мить застигла, а коли оговталась, хлопець вже перевіряв мій телефон. Я спробувала вихопити його, але Райлі вистачило просто підняти руку вгору, щоб я ніколи не змогла дістати свою річ.

-Єво!-почулось в коридорі і я ледь не лайнулась.

Лукас підбіг до Райлі, а через кілька секунд, його наздогнав Ділан.

-Єво, ти в нормі?-заговорив до мене брат, схопивши за плечі. Його погляд бігав по мені, неначе я смертельно поранена.

-Не думаю.-відказала я, виплуючись з його рук.

-Не думай про тих виродків.-заговорив Ділан.-В Детройді щодня щось відбувається. Люди швидко про це забудуть.

-Сумніваюсь.-витираючи сльози, відповіла я.

Насправді зараз мене турбувало дещо інше. Райлі і мій телефон.

-Щодня?!-вигукнув він і хлопці нарешті зрозуміли, що Хантер тримає в руках мій телефон.-Він дзвонить тобі щодня?! Це переслідування, Бембі!

Лукас звів брови, почувши це прізвисько, але нічого не сказав. Просто тому що зараз не час. Я впевнена, він повернеться до цієї теми.

-Годі, віддай!-кинулась вперед я, але Гавілан підхопив мене за талію і підняв над підлогою, переставивши трохи далі.

-Чортівня, він ще й писав тобі!-не вгамовувався Райлі.-Як довго ти бляха планувала це приховувати?!

Лукас врешті забрав у Хантера мій телефон і певно пересвідчився у правдивості його слів.

-Хто це?! Кажи, Бембі! Ти ж знаєш! Це той виродок, що тебе ледь не згвалтував?!-вигукнув Райлі і я певно зблідла. Лукас зі швидкість світла підняв підборіддя, втупившись в мене очима.

Певно, не важко було здогадатись...

-Я ж просила.-прошепотіла я, зазираючи в очі Райлі.

-Що?-не зрозумів Лукас, крокуючи до нас. Я відступила за спину Ділана і він обернувся.

-Що відбувається, Єво?-втрутився Гавілан, але я досі тримала зоровий контакт з Райлі.

-Хіба я можу тобі щось розповідати, коли ти не тримаєш язик за зубами?-заговорила я і хлопець в футбольній формі взявся обома руками за голову, видавши гортанний рик. Він був роздратований.

-Хто на тебе напав?-досі не розумів Лукас.-Той, хто все це пише? Звідки в нього ці фото?

Я похитала головою. Не могла зізнатись.

Брат перевів погляд на Райлі і той стиснув щелепу. Його руки безпорадно впали вниз і він висмикнув з рук брата мій телефон.

-Не мовчіть!-вигукнув Лукас і Ділан шикнув.

-Годі, тут вже купа глядачів.

Я тільки зараз помітила, що з бальної зали виповзали студенти. Вони зацікавлено купчились біля входу, вслухаючись в нашу розмову.

Сором. Ось що я зараз відчувала.

Всі вони думали що я повія і навіть цього не приховували.

Райлі обійшов Ділана і схопив мене за запʼясток, потягнувши за собою.

-Поговоримо в кімнаті.-сказав він, крокуючи вперед.

-Ні!-запротестувала я і Хантер зупинився звівши брови.-Я не говоритиму ні про що! Ти створив мені ще більше проблем!

Я висмикнула свою руку з його хватки і підхопивши сукню, побігла коридором на третій поверх.

Хотілось сховатись в кімнаті і більше ніколи з неї не виходити.

-Бембі!-гукнув мене Райлі, та я не спинилась.

-Вистава закінчена, виродки!-вигукнув Лукас і це було останнє, що я почула.

*****

Я втупилась в екран телефону, перечитуючи повідомлення в кількасотий раз.

Моя сукня лежала при вході, а за дверима чулись крики.

Лукас, Ділан та Райлі вимагали щоб я впустила їх.

Перевернувшись на живіт, я відкрила на екрані клавіатуру.

«Чого ти хочеш?»

Це було єдиним логічним запитанням, яке виникало. Відправивши своє питання, я закусила нижню губу.

-Ти однаково звідти колись вийдеш!-вигукнув Лукас за дверима і востаннє в них вдарив, а потім я почула як вилетів з вітальні.

-Ходімо, Райлі.-заговорив Ділан, але відповіді я не почула. Лише кроки Гавілана до виходу.

Повисла тиша.

Мій телефон засвітився і я побачила відповідь.

«Ну нарешті я дочекався спілкування.»

Нудота скручувала мій шлунок у вузел. Він хотів спілкування? Це схоже на абсурд.

«Ти сумувала за мною всі ці роки, Єво?»

Мурахи бігли моїм тілом, а руки тремтіли. Пальці самі ковзнули по буквам і я відправила відповідь.

«Ні, не сумувала.»

Перехопило подих.

«А я сумував. Щодня в колонії згадував про тебе. Ти ж мені подобалась.»

Сумнівний факт обпік мені горло.

«Коли хтось подобається, його не гвалтують, Оден.»

Я навмисне написала його імʼя, аби він розумів, що я все памʼятаю. Кожне його слово, яке він казав під час того, як тримав мене. Кожен рух його рук, коли він напав на мене нещодавно, вийшовши з вʼязниці.