25

Тепер я розуміла, що означали слова Лукаса щодо правил Детройду. Всім байдуже хто ти. Люди хочуть видовищ, а ще отримують бажане, йдучи по головам.

Еббі не була моєю подругою. Жодного дня.

Вона завжди мала запасний план - ось як вона виживає.

Я мала б здогадатись про це, коли дізналась, що вона спалила кабінет хімії і всеодно сюди повернулась.

Вона хитра і слизька. Справжня змія, що жалить отрутою усіх, хто їй заважає. А я заважала, бо не могла влаштувати Реверс побачення зі своїм братом. Не могла дати бажане запрошення на бал.

Еббі взяла зі стільчика свою сумку і попрямувала геть. Дзвін її підборів віддавався ехом, доки вона не вийшла з кафетерію.

Ось воно як - бути зрадженою.

Я оговталась від шоку, лише коли повернулась. Лукас сипав іскрами з очей.

-Хто?-гаркнув він так, щоб почули усі присутні, але погляду з мене не звів.-Хто порушив табу?!-вигукнув брат і дуже різко встав. Його стільчик полетів на підлогу, а стіл трусонувся. На мить від шуму задзвеніло у віхах.

-Лукас...-почала я, але він підняв руку.

-Ділан?-припустив брат, в звʼязку з нашою попередньою розмовою. Я звела брови. Маячня.-О, мабуть я здогадуюсь.

Лукас зробив кілька кроків їдальнею.

-Твій «друг». Якого ти так яро захищала за столом вигнанців, який запросив тебе на бал.-зробивши наголос на другому слові, сказав хлопець.

Тоні. Чорт.

Насправді я б теж подумала про нього, зважаючи на минулі події.

Але Тоні здається не вважав це логічним.

-Що?-вигукнув він, коли Лукас рухався до нього і провів по мені поглядом.

Тоні злякався.

Я перевела погляд на Райлі. Він облишив сніданок і відкинувся на спинку стільчика, втупившись в тарілку. Ноги були розкинуті у звичайній чоловічій позі, а руки лежали з обох боків таці з їжею.

Він не скаже. Не зізнається.

-Лукас, це не Тоні.-тихо сказала я, але зважаючи на мертву тишу в їдальні, брат мене почув.

-Ні?-вигукнув він.-А хто ж? Хто цей дурний сміливець, який вирішив, що може нехтувати моїми правилами?! Покажи мені його!-кричав Лукас, стоячи за спиною Райлі, приблизно в метрі від нього.

-Навіщо, Лукас?-не розуміла я.-Навіщо тобі це? Щоб посадити його за стіл вигнанців? То його вже нема.-нагадала я і Райлі стиснув кулаки.

Ділан повернувся до мене.

-Єво, не треба.-шепотів він.

-Та мені байдуже де подівся той клятий стіл! Я можу зробити будь який інший стіл для вигнанців! Мені в біса взагалі не потрібен стіл для того, щоб покарати придурка, який знехнував моїм табу!-кричав Лукас і я злякано сіпнулась.

Я не скажу йому. Не тому що боюсь. Не тому що не хочу порушити дружбу Хантера і брата.

Не скажу, тому що наші поцілунки не мали жодного значення. Один чи два поцілунки не роблять нас парою чи закоханими. Принаймні його...

-Я ладна сама обирати хлопців.-заявила я.-На одну ніч чи на все життя. Я обиратиму сама: ти в це не втручатимешся.

Лукас бісився від гніву. Я боюсь що він міг би когось вбити в такому стані. Навіть мене.

-Назви мені імʼя того сміливця!-вимагав Лукас.-Скажи хто це, Єво!

Я не встигла зреагувати. Не встигла сказати й слова.

-Я.-почувся впевнений голос, який рознісся всім кафетерієм.

Райлі досі сидів за столом в тій самій позі. Досі був спиною до Лукаса. І це здавалось небезпечним.

Студенти почали шепотітись.

Райлі встав з-за столу, сунув руки в кишені чорних вкорочених джинс вільного крою і повернувся до Лукаса.

Вони зустрілись обличчям до обличчя і я не могла зрозуміти, чого чекати.

-Я торкався Єви. І торкатимусь далі. Що ти з цим робитимеш?-зухвало заговорив Хантер.

Якусь мить хлопці просто стояли і дивились один на одного, а потім Райлі розвернувся і пішов.

Пішов просто до мене. Не дочекавшись відповіді друга.

Схопив мене за руку, змусив встати і повів на вихід з їдальні.

Серце гупало так, ніби готове розірватись. Пробити мої груди і відлетіли. Зламати мені ребра і змусити помирати.

Ми йшли мовчки, тримаючись за руки. Вздовж всього коридору. Я не могла нічого сказати. Мій шлунок стискався, розпускаючи болючі спазми всім тілом, а язик онімів. Навіть думки так сплутались, що я погрузла в них.

Я рада що він сказав? Чи шкодую? Я не знаю...

-Навіщо...-почала я, але зовсім невчасно. Райлі відкрив двері повз які ми йшли і заштовхав мене туди.

Це була пуста аудиторія, в якій ще навіть не увімкнули світло. Він штовхнув мене до дверей, зачинивши їх зсередини і притис до них, нависаючи зверху. Я повторила спробу заговорить.

-Навіщо...-та він знов перервав.

-Бо хочу тебе, Бембі.-коротко відповів він і вчепився губами в мої вуста.

Його руки блукали моїми стегнами, трохи задерши спідницю. Він стискав пальці, шматуючи мої губи. Я не могла нічого зробити, крім як обійняти його за шию і марно сподіватись, що не розтану в його руках як кубик льоду на сонці.

Один.

Два.

Три.

Один поцілунок. Двоє людей. Три удари серця.

Я літала десь в просторі, забувши про Лукаса, його погрози. Про Еббі. Про Детройд. Забувши про все.

Насолоджувалась смаком губ Хантера.

Не втримавшись від насолоди, я притислась ближче до нього, та простогнала просто йому в губи.

Це вирвалось саме собою. Я навіть не знала як. Не розуміла, чому не змогла це проконтролювать.

Райлі провів долоні вище, до моєї талії, а потім вліпив мене назад в двері, взявши за щоки.

Він схилив мою голову на бік і відтягнув край кофтинки.

Припав губами до свого сліду і поцілував шкіру на шиї. Його зуби трохи прикусили її, а потім відпустили. Хантер пройшовся язиком про новоутвореному сліду і ніжно його поцілував, виклавши доріжку до мого підборіддя.

-Більше не ховай його.-прошепотів він не своїм голосом і впився в мої губи.

Хвилина поцілунків забрала надто багато повітря. Мені паморочилось в голові від насолоди. Райлі знов відірвався, дослідивши руками вигини моїх грудей і спустився назад до стегон, сильно їх стискаючи.