23

Це неймовірно! Вже за кілька годин всі шепотілися про те, що Тоні запросив мене на бал. Це певною мірою мене пригнічувало, бо я відчувала ці погляди, що випромінювали нерозуміння. А ще й досі не була певна чи хочу йти на бал з ним.

Це дивно – бути у центрі уваги. Я ще ніколи не викликала в людей стільки інтересу до себе.

Проте, незважаючи на всі розмови, підготовка до осіннього балу, про який я дізналась тільки вчора, йшла повним ходом. Нас звільнили від занять на цілий тиждень і ми займалися декоруванням корпусів, збиранням листя, розвішуванням ліхтариків та підготовкою музики. На радіо навіть відкрили онлайн рубрику, де кожен міг запросити когось на бал.

В школах, де я навчалась, такого не було. У школі для дівчат у Валенсії в нас звичайні свята такі як Хеловін, Різдво чи День Подяки не відмічали. Тож для мене усе видавалось дивним.

Але, поговорити про це мені було ні з ким, бо через те чортове табу ніхто майже не говорив до мене. Через це, день минав важко.

Щойно ми закінчили з фонариками, як перейшли до обклеювання шафок в коридорі. Нам видали кілька різних видів паперових листочків, усіх можливих відтінків жовтого. Ми вдягали їх на мотузки і чіпляли на шафи. Коли я заходилась прикрашати одну з них, в коридорі зʼявився він.

Райлі Хантер.

Він весь мокрий у футбольній формі, йде з їдальні, жадібно ковтаючи воду з пляшки, яку тримає в руці.

Я зупиняюся, підпираючи спиною шафку, пробігаючи по його спітнілому тілу поглядом. Він помічає мене і посміхнувшись, підходить.

-Привіт, Бембі.-тихо каже хлопець, спершись рукою об шафки.

Я штовхаю його, щоб на нас не витріщались, але здається ніхто не надав цьому значення. Заклопотані студенти наврядчи чекали чогось подібного, тож навіть не помітили нас в такій небезпечній близькості один до одного.

-Хтось може не правильно зрозуміти.-пояснюю свої дії я.

-Та мені байдуже.-відповідає хлопець і це видається правдивим.

-Якщо до Лукаса дійдуть плітки, в тебе будуть проблеми.-пояснюю я.

-Про мої проблеми не турбуйся, Бембі. Я дорослий хлопчик, сам все вирішу. Краще про свої подумай.-відповідає він і я примружуюсь. Не розумію про що він і перебираю усі можливі варіанти в себе в голові.

Наразі я маю лише одну потенційну проблему - ту, що в моєму телефоні. Але він про неї не знає. Тож...

-Ти про що?-не розумію я. Мої очі бігають його обличчям, помічаючи, який гарний Хантер зблизька. Щоки червоніють.

-Бал вже в п'ятницю, а тебе досі ніхто не запросив.-відповідає він, схилившись над моїм вухом і тілом біжать мурахи.-Хіба це не проблема для дівчини?

Він знущається... Я до останнього вірила, що Райлі запросить мене, але ні. Та він ще й дозволяє собі сміятися, хоча я впевнена, що він бачив трансляцію Еббі.

Мені соромно за те, що я гадала ніби він піде зі мною на бал.

Звичайно, що такі розваги не для капітана футбольної команди, який буквально виглядає, немов гора мʼязів, що ховається під його брутальними тату.

-Не хвилюйся, мене вже дехто запросив.-відповідаю я, закусивши нижню губу.

-Це ти про ту сопливу трансляцію?-ніби в ній немає нічого особливого, каже хлопець.

Та серце однаково починає бити по ребрах і я не можу вхопити повітря.

-Так. Тоні гарно все організував.-відповідаю я і обходжу хлопця, але він смикає мене за руку.

-Ти ж не додумаєшся піти на бал з ним?-виділивши останнє слово, запитує Райлі.

-Він мій друг. -відповідаю я, потиснувши плечима.-Що мені заважає це зробити?

-Я.-гарчить Хантер. Мене пробиває на сміх.

-Ні. Ти точно не заважаєш.-насміхалась я, смикаючи в руках мотузку з листячком.

Мені подобалось, як вилиці Райлі грали і як він сердився.

-Припини зі мною грати, Бембі. Ти не йдеш на бал і крапка.

Я вже хотіла заперечити, але раптом почувся знайомий голос позаду Хантера.

-Єво, йди сюди.

Це був Лукас. Він склав руки на грудях і здавався злим. Чи краще сказати - збентеженим. Певно відео дійшло і до нього.

Райлі відступив і проігнорувавши мого брата, пішов. Я лишилась стояти.

-Що?-потисла плечима я, зіткнувшись з поглядом Лукаса.

Він вирвав в мене з рук мотузку і кинув на шафку.

-Ходімо поговоримо.

Я не сперечалась. Вже саме час згладити конфлікт, тож ми вийшли на подвірʼя і сіли на одну з лавок, яка ховалась від сонця під одним з дерев.

-Слухай, Єво. Я не проти щоб ти пішла на бал з Тоні. Якщо ти цього хочеш, звичайно.-почав брат, спершись ліктями на коліна.-Я просто хотів тебе попросити бути обережною. Ти ж моя молодша сестра, Єво. Я турбуюсь за тебе. Тому на тобі табу. Ти маєш це розуміти.

Я відчувала, що він ще багато чого планує сказати, тож зупинила.

-Якщо ти справді не проти, то це добре. Вважаймо, що усього того безладу не було. Гаразд?-зазирнувши в очі брату, запитала я.

На душі стало легше, коли він кивнув.

-Пробач мені.-прошепотів Лукас, потягнувшись до мене в обійми.-Я просто захищаю тебе.

-Я не ображаюсь.-відповіла я, бо і справді не могла довго тримати образ на брата. Хай ким він вважав себе в Детройді і що робив - він мій брат.

Ми відсторонились один від одного і він сперся на спинку лавки.

-Що хотів Райлі?-запитав він і я потисла плечима.

-Просто говорили.-збрехала я, всім своїм виглядом показуючи, як цим не задоволена. Лукас засміявся.

-Ви з першого дня не знаходите спільної мови.-помітив він.

О, чорт... брехати важче ніж я гадала...

-Чому він так ненавидить бал?-запитую я, аби перевести тему.

-На першому курсі з нього сильно познущались.-нахиливши голову, починає Лукас.-Його закидали помиями.

Мені боляче вдарило в голову щось холодне.

-За що?...-мій голос надламався.

-Він запросив дівчину, з якою хотів зустрічатись тодішній король Детройду.-пояснив Лукас і мені до горла підступила нудота.-Відтоді він більше не ходить на осінній бал.

На мить я подумала, що можливо Лукас має рацію і люди в Детройді жорстокі. Що можливо я ще не усвідомила цього, бо на мені табу і мене ніхто не сміє зачіпати...