13

-Я не...-почала виправдовуватись я, але Райлі вже піднявся на ноги.

-Не виправдовуйся.-всміхнувся він, випускаючи їдкий дим з вуст.-Ходімо, доки ніхто нас не помітив.-байдуже сказав Хантер і переступив одразу дві сходинки вниз. З його зростом це легко було зробити, тож я не дивувалась.

-Куди?-поцікавилась я, крокуючи по сходинці слідом за ним.

-Побачиш.

Від його голосу по тілу йшли мурахи. Не знаю чому я так на нього реагувала. Чому не могла контролювати це. Чому переставала володіти своїм тілом поряд з Райлі...

Ми пролізли у вже знайомий мені отвір у сітці і попрямували кудись крізь темряву. Я сподівалась, що ми не йдемо на той жахливий цвинтар, де проходила вечірка, але не сміла про це запитати. Склала руки на грудях, ховаючись від холоду і мовчки плелась позаду хлопця.

Зрештою, через кілька довгих хвилин які я намагалась вирахувати в своїй голові, ми зупинились біля якогось столику просто посеред лісу. Над ним був збудований дах і Райлі потягнувся туди рукою. За якусь мить, над столиком загорівся тьмяним світлом ліхтарик. Його ледве вистачало, щоб бачити один одного, та це вже краще ніж сидіти у повній темряві.

Райлі перекинув одну ногу через лавку і жестом вказав, щоб я зробила так само. Я повторила його дії, сідаючи з іншого краю деревʼяної лавки таким чином, що мої ноги теж на ній стояли, а коліна я притискала до грудей.

-Розповідай.-почав Хантер і я звела брови.

-Що?-не зрозуміла я.

-У нас була угода. Ти розповідаєш що з тобою трапилось, а я відповідаю на питання про Детройд і Лукаса.-нагадує Райлі і я сіпаюсь.

-Навіщо тобі це?-питаю єдине, на що спроможна. Мої очі шукають пояснення в погляді Хантера, та я його не знаходжу. Кілька довгих хвилин ми вдивляємось один в одного. Я витримую його погляд навмисне, щоб не здатись слабкою. І врешті щось стається.

Райлі смикає мене за ногу і підтягує до себе надто близько, для того щоб перекинути мої коліна через свої. Я ахаю від несподіванки і втрачаю рівновагу. Здавалось, що за секунду я лежатиму на землі, але Райлі підхоплює мене за талію і коли я рівно сиджу, переміщає свої гарячі долоні на мої бедра.

-Я не люблю коли в тебе від мене секрети.-тихо каже Хантер, нахилившись до мене. Я відчуваю його гаряче уривчасте дихання на своєму обличчю. Воно обпікає мене, змушує метеликів кружляти всередині мене.

Я тремчу.

На мить я паралізована. Шукаю в його обличчі ознаки того, що він відчуває те саме, що і я: захоплення, збудження, симпатію...

-Я б назвала це особистим простором.-відповідаю я, не впізнаючи свого голосу. Мені хочеться посунутись далі від Райлі, щоб не відчувати гарячого дихання на собі. Не ніяковіти. І водночас хочеться лишитись близько до нього. Вдихнути глибше, щоб наші груди торкнулись. Побачити до чого все це призведе.

-В тебе не буде особистого простору, коли я поряд. Легенький абʼюз.-ніби це попередження, каже Райлі і я ще більше ніяковію. Не розумію до чого він хилить. Не розумію хід його думок, тож плутаю і свої. Бігаю по Хантеру очима і він піднімає кутик губ.-Розказуй, Бембі, або наша зустріч перетвориться на побачення.-каже він і дістає з кишені шорт дві паперові коробочки.-Це замість квітів.-пояснює він і кидає їх на стіл.

Пачка презервативів та пачка цигарок.

Мені перехоплює подих. 

Це геть не романтично. Схоже лише на те, що він і досі вважає мене повією. Думає що віддамся йому просто в лісі.

-Влаштуєш побачення зі своєю дівчиною.-гарчу я і смикаюсь, щоб встати з лавки.

Раптове приниження охоплює мене. Райлі досі називає мене тим дивним прізвиськом для повій і тепер натякає на секс - хіба це не образливо? Це в біса огидно.

Хочу відсунутись від нього, та Хантер не дозволяє. Міцно тримає мене за стегна.

-В мене немає дівчини.-відповідає він і мене нудить від його брехні.

-Емма.-нагадую я хлопцю і він нахиляється до мене. Обережно прибирає пасмо мого розпущеного довгого волосся за вухо і тихо шепоче.

-Я в твоїй кімнаті був частіше ніж в її.

Я пригадую, що бачила його у Емми двічі, а в моїй кімнаті він зʼявлявся вже три рази. Тілом біжать мурашки. Я червонію.

Не знаю чи це правда і чи хочу вірити.

-То може розказати про це Лукасу? Він посадить тебе за стіл для вигнанців чи зробить щось інше?-кажу я. Райлі сильно стискає мої стегна.

-Розкажи і побачиш, Бембі.-ніби і зовсім не боїться наслідків, каже Хантер.

-Чому ти звеш мене Бембі?-не витримую я.-Ти цим намагаєшся прирівняти мене до повії?

-Що?-щиро сміється Райлі і я зводжу брови докупи.

-Коли ми вперше зустрілись ти назвав мене Бембі і натякнув що я повія. Ми ж вже зʼясували, що я сестра Лукаса, навіщо ти далі мене так звеш?-ображено пояснюю я і Райлі піднімає руки до мого волосся. Обережно торкається його і пропускає між пальців.

-Я назвав тебе Бембі, бо в тебе дуже гарні великі очі. Блакитні. Ніби небо.-тихо відповідає Хантер і я важко ковтаю.-А повією я тебе назвав бо образився.-зізнається він.

-На що?-щиро не розумію я, бо тоді ми вперше побачились і ображатись просто не було на що. Це абсурд.

-Бо ти надто гарна. Я подумав, що ти прийшла в дім братства до мене, як і безліч інших дівчат. Але ти шукала Лукаса. І я збісився.-він переходить на шепіт.-Бо бляха чому така як ти, шукала його, а не мене?

Мені перехоплює подих.

Ця мить здається поза реальністю.

Це гарячий дощ, вологі дні, зламані термостати. Це чайник, що кричить від пару, і заведений паровий двигун.

Мій мозок прокручує нашу першу зустріч і я згадую як він розізлився, коли я сказала, що шукаю Лукаса. Його тон змінився, він перестав усміхатись. Ось чому це відбулось.

Мене пʼянить його зізнання. Мені важко існувати у цьому світі, знаючи, що Райлі вважає мене гарною.

Я не можу знайти відповіді на його слова. Не можу оговтатись від шоку.

-То що це за синці?-питає Райлі і я піднімаю на нього погляд. Не знаю що відповісти. Не знаю чи можу довірити йому свою таємницю.-Звідки вони?