Розділ 16

Ранок у маєтку почався напрочуд спокійно. Саме так, як і більшість ранків останнім часом. Без вибухів, без термінових повідомлень, без того, що хтось прибігає з криком про чергову катастрофу. І це вже саме по собі виглядало підозріло.

За великим столом у їдальні поступово збиралися всі мешканці маєтку. Торен уже сперечався з кухаркою щодо розміру порцій, Кіра з Мейрою переглядали якісь записи, Ельвар читав книгу, Рін дрімала просто сидячи, а Ліані спостерігала за цим усім із виразом людини, яка давно перестала дивуватися.

Гал зайшов одним із останніх. Мел одразу зайняв своє законне місце біля столу. Точніше, місце, яке сам оголосив своїм законним.

— Доброго ранку, — сказав Гал.

— Ні, — відповів Торен.

— Що "ні"?

— Не доброго.

— Чому?

— Бо мене намагаються пограбувати.

— Тебе годують.

— Саме так.

Гал навіть не став уточнювати логіку цього твердження. Десь на середині сніданку до їдальні зайшов Рік. І відразу стало зрозуміло, що він прийшов не просто по каву. Надто вже задумливим був його вираз обличчя. Він сів за стіл, взяв чашку, зробив ковток і лише тоді сказав:

— Зі сходу знову прийшли новини.

Кілька людей одразу підняли голови. Торен перестав воювати зі сніданком. Ельвар відклав книгу. Навіть Рін остаточно прокинулася.

— Погані? — спитала Ліані.

— Не дуже гарні.

Запала тиша. Східний кордон імперії був темою, яку знали всі. Орки. Народ мореплавців і воїнів. Небезпечні сусіди. Сутички там траплялися століттями. Настільки давно, що більшість уже сприймала це як частину природного порядку речей. Прикордонні рейди, напади на поселення, патрулі, флот. Нічого нового. Але коли про це починав говорити Рік таким тоном, справа зазвичай була серйознішою.

— Що сталося? — запитав Гал.

— За останні місяці частота нападів зросла майже втричі.

Торен насупився.

— Настільки? Це вже схоже на підготовку.

— Саме тому про це й говорять. — Рік поставив чашку. — Але це не головне.

І от після цих слів у їдальні стало зовсім тихо. Бо всі добре знали, якщо для Ріка це не головне, значить далі буде щось гірше.

— Раніше ми хоча б приблизно розуміли, що відбувається на їхніх територіях.

— Магічне спостереження? — уточнив Ельвар.

— Так.

— І що з ним?

— А тепер нічого.

— В сенсі нічого?

— В прямому.

Рік похмуро подивився у вікно.

— Уже кілька тижнів усі спроби дистанційного спостереження закінчуються однаково.

— Перешкоди? — запитала Кіра.

— Ні.

— Захист?

— Не зовсім.

— Тоді що?

Рік кілька секунд мовчав.

— Ніби пелена.

— Пелена?

— Саме так її описують спостерігачі.

Він подивився на присутніх.

— Не темрява, не щит і не ілюзія. Просто ти дивишся і нічого не бачиш.

По спині Гала пробіг неприємний холодок. Ледь відчутний, майже примарний. І це йому дуже не сподобалося. Тому що останнім часом він навчився довіряти таким відчуттям. Особливо після всього, що дізнався про себе.

— І ніхто не знає, що це? — запитала Мейра.

— Ніхто.

— А архімаги?

— Теж.

Тепер уже насупився навіть Ельвар.

— Це погано.

— Дуже погано, — погодився Рік. — Приховати щось від імперських магів такого рівня може тільки хтось дуже сильний.

Гал мовчав. Слухав. І що довше слухав, то сильніше росло дивне відчуття всередині. Наче він пропустив щось важливе. Якусь дрібницю, ледь помітну деталь яка ніяк не хотіла складатися в цілісну картину.

— Гал?

Він підняв голову. Ліані уважно дивилася на нього.

— Ти мовчиш.

— Думаю.

— Про що?

Гал повільно видихнув. Не хотілося це говорити. Бо пояснити він все одно не міг.

— Мені це не подобається.

Торен пирхнув.

— Нам усім не подобається.

— Ні. — Гал похитав головою. — Не так.

Запала коротка тиша.

— Я не знаю чому.  Не знаю як пояснити.  Але це більше, ніж просто дивно.

Кілька секунд ніхто не говорив. Бо всі за столом уже звикли, якщо Гал починав відчувати щось подібне, то краще прислухатися. Особливо останнім часом.