Розділ 15

Академія зустріла його незвично тихою. Світлі тижні ще тривали, більшість студентів роз’їхались, а ті, хто залишився, або сиділи в бібліотеках, або влаштовували собі “відпочинок” у стилі майбутніх магів — тобто вибухали щось у лабораторіях і потім дружно опинялись у цілительському крилі. Втім, сьогодні тут і справді було спокійно. У коридорах не лунали поспішні кроки, не носились молодші цілителі з панічними очима, а біля палат стояло лише кілька чергових.

Гал неспішно піднявся знайомими сходами до кабінету Ларії. Двері відчинились ще до того, як він постукав.

— Я вже починаю думати, що ти навчився проходити крізь стіни, — одразу сказала Ларія, навіть не піднімаючи очей від записів.

— Це наступний етап, — спокійно відповів Гал, заходячи всередину.

Вона пирхнула тихим сміхом і лише тоді глянула на нього уважніше. На кілька секунд затрималась поглядом. Помітила зміни. Але, на її честь, не почала ставити зайвих питань.

— Сідай. Чай будеш?

— Звісно.

Ларія кивнула, і чайник сам піднявся з підставки, розливаючи гарячий напій по чашках. У кабінеті пахло травами, папером і магією, звична атмосфера для головної цілительки академії.

— До речі, — сказала вона вже спокійніше, — твоя дівчинка повністю стабільна. Ще день-два спостереження, і можна відпускати додому.

Гал ледь помітно кивнув.

— Добре.

— Ще одне життя врятував, Гал.

— Не я один.

— Не будь таким скромним. Я бачила показники після твоєї роботи.

Він нічого не відповів, лише кілька секунд мовчав, а потім поставив чашку на стіл.

— Ларія, накинь полог тиші.

Вона завмерла і одразу посерйознішала. Без зайвих слів підняла руку, тонкі сріблясті лінії ковзнули по стінах кабінету, закриваючи простір щільним контуром ізоляції.

— Ось тепер мені вже цікаво, — тихо сказала вона.

Гал кілька секунд мовчав, підбираючи слова.

— У мене є можливість створити один артефакт.

— І проблема в тому, що він надто небезпечний?

— Як завжди.

Ларія навіть усміхнулась на це. А потім слухала дуже уважно. Без перебивань. Без поспішних висновків. Гал пояснив ідею стабілізаційного артефакту. Про утримання життя. Короткий проміжок часу, який дозволить цілителям витягнути пацієнта навіть після критичних ушкоджень. І чим більше він говорив, тим уважнішим ставав погляд Ларії. Здивування теж було, але не шок. Бо це й справді був Гал. Після всього, що вона вже бачила, здивувати її стало важко. Коли він закінчив, у кабінеті на кілька секунд запала тиша. Ларія задумливо крутила чашку в пальцях.

— Кілька годин це забагато, — нарешті сказала вона.

Гал кивнув.

— Я теж так думаю.

— Надто великий простір для… неправильного використання.

Вона не уточнювала. І так було зрозуміло. Катування, допити, примусове утримання людини між життям і смертю. Такі речі обидва розуміли без слів.

— Обмеж, — тихо сказала Ларія. — Хвилин десять максимум. Навіть цього буде більш ніж достатньо для більшості випадків.

Гал задумливо кивнув.

— Це реально.

— Друге, — продовжила вона вже впевненіше, — зроби так, щоб артефакт неможливо було нормально дослідити.

— Самознищення структури?

— Саме так. Або руйнування контурів при спробі аналізу.

Гал одразу почав подумки перебирати схеми. Це теж було можливо. Причому відносно легко. Ларія уважно дивилась на нього.

— І третє, найнеприємніше.

— Прив’язка до власника, — одразу зрозумів Гал.

Вона кивнула.

— Мені не подобається ця ідея. Зовсім. Але якщо подібна річ потрапить не в ті руки… наслідки будуть жахливими.

— Я знаю.

— Ні, Гал, — тихо сказала вона. — Ти, здається, знаєш це навіть занадто добре.

Він нічого не відповів. Ларія відставила чашку й сперлась ліктями на стіл.

— Але знаєш що?

— Що?

— Такі речі все одно потрібно створювати.

Гал підняв погляд.

— Чому?

— Бо між страхом перед можливими наслідками і шансом врятувати життя, я завжди оберу друге.

У її голосі не було пафосу. Лише спокійна впевненість людини, яка бачила надто багато смертей.

— Просто цього разу, — добавила Ларія, — ми будемо достатньо розумними, щоб не дати світу цим зловживати.

Розмова після цього стала значно легшою. Напруга нікуди не зникла повністю, але тепер це вже було не обговорення потенційної катастрофи, а звичайна робота двох людей, які добре розуміли, що саме роблять. Ларія навіть відкинулась на спинку крісла трохи розслабленіше.