Розділ 14

Темрява зустріла його тишею. Не тією мертвою, холодною порожнечею, що була в ущелині. Іншою, знайомою і рідною. Гал стояв посеред нескінченного мороку, де не було ні неба, ні землі, ні часу. Лише м’який рух темряви навколо, ніби жива тканина світу дихала разом із ним. І він не відчував страху. Не тому що звик, тому що нарешті зрозумів. Це місце ніколи не було чужим. Темрява ковзнула поруч, торкнулась плеча, ніби вітер. І в голові знову пролунали знайомі слова. Короткі, тихі, як завжди.

— Близько.

Гал заплющив очі. Уламок всередині нього все ще палав. Але тепер біль був іншим, не руйнівним. Наче щось давно зламане нарешті ставало на місце. Перед очима знову спалахнули уривки.

Трон із чорного каменю.

Небо у фіолетових розломах.

Чиїсь голоси.

Світло.

Гнів.

І він сам. Високий темний силует, від якого тремтів сам простір. На мить Гал побачив власні очі. Фіолетові. Такі ж, як у тіні в ущелині. Він різко видихнув і картина зникла.

— Хто я?..

Тиша. А потім темрява навколо здригнулась. Не словами. Відчуттям. І Гал раптом зрозумів одну просту річ. Темрява ніколи не приходила до нього. Вона не була супутницею. Не була силою чи окремою сутністю. Вона і була ним. Не частиною, не відголоском, а справжнім ним. Усі ті уривки пам’яті, тіні, відчуття, шепіт. Це не щось чуже проникало в нього. Це він сам повертав себе назад. Розірваний, розділений і розкиданий по світу. Гал повільно опустився на коліна в нескінченній темряві. І відчув не страх, а самотність. Таку древню й глибоку, що від неї стискалось усе всередині. Скільки ж часу він був розділений? Сотні років? Тисячі? Десятки тисяч? І головне, хто зміг зробити таке? Перед очима промайнув ще один уривок.

Світло. Багато світла. Постаті, яких неможливо було роздивитись. І голос. Суворий. Нелюдський.

— Його не можна залишати цілісним.

Спалах.

Біль.

Розрив.

І темрява.

Гал різко вдихнув. Навколо знову була лише безмежна пітьма. Тепер спокійна, майже лагідна. Вона огортала його, ніби завжди чекала цього моменту. І він раптом зрозумів ще дещо. Темрява ніколи не штовхала його. Не змушувала і не наказувала. Вона терпляче чекала, поки він сам дійде до правди. Бо як можна змусити самого себе? Десь дуже далеко він відчув інше.

Тепло.

Голоси.

Тривогу.

Ліані.

Ріка.

Друзів.

Вони були поруч і чекали. І від цього дивного відчуття самотність трохи відступила. Темрява навколо ледь ворухнулась. Майже як усмішка. Він більше не один. Гал повільно відкрив очі. Темрява більше не була порожньою. Тепер вона дихала спогадами. Уривками. Шматками чогось настільки великого, що людський розум просто не міг охопити це цілком.

Гал ішов крізь морок, і навколо нього спалахували картини. Не послідовно. Наче хтось розбив тисячі років життя на уламки й розкидав у безодні. Величезні зали з чорного каменю. Істоти, чиїх облич неможливо запам’ятати. Світло, від якого палала сама реальність. Війна. Не людська, занадто велика для смертних. І серед усього цього він. Висока темна постать, від присутності якої тремтіли простір і енергія. Не людина. Ніколи не була людиною. Гал бачив це. І дивним чином не відчував страху. Лише розуміння. Той, ким він був колись, не служив нікому. Навіть законам самого світу. Перед ним знову промайнули уривки. Чужі голоси.

— Він порушує межі.

— Так не повинно бути.

— Сущe тримається на законах.

— А він шукає шлях поза ними.

Темрява здригнулась і Гал відчув емоцію. Того іншого себе. Гнів, холодний і спокійний. Не сліпа лють. Скоріше абсолютне небажання ставати на коліна перед кимось, навіть перед самою природою світу. Уривки миготіли швидше. Він шукав спосіб. Щось, що дозволило б вирватись із пут законів, які зв’язували навіть найсильніших істот. І саме тоді…

Світло. Багато світла, настільки яскравого, що сама темрява навколо здригнулась. І постаті, величезні, неможливо величні. Гал не бачив облич, лише силу і відчуття страху. Не його, а їхнього. Вони боялись його.

— Знищити неможливо.

— Тоді розділити.

— Нехай забуде себе.

— Нехай стане ніким.

Спалахнув біль, жахливий, абсолютний, наче саму душу розривали живцем. І Гал закричав, навіть тут, у темряві. Навколо нього почали кружляти уламки світла й мороку. Частини. Фрагменти його самого розкидані крізь час і світ. А потім тиша і новий образ.

Маленька кімната. Холод. Плач жінки біля майже мертвого немовля. Котре було настільки слабке, що життя вже майже пішло з нього. І поруч іскра. Крихітна, темна, але незламна. Вона блукала дуже довго. Тисячоліттями. Шукаючи, чекаючи, та врешті знайшла. Спалах. Маленьке тіло здригнулось, зробило перший вдих і закричало.

Гал завмер. Бо зрозумів, той хлопчик був ним. І водночас ні. Перед ним раптом виникли дві іскри.