Розділ 10

Артефакт Гал сховав обережно, ніби той був не з міцного кристалу, а з живої пам’яті. Робота зроблена, але день ще й не думав закінчуватись. Питання з дівчинкою не відкладалося. Академія не була місцем, куди можна просто так привести будь-кого з вулиці, навіть якщо ти відомий маг і формально маєш право ходити майже усіма її коридорами без супроводу. Тут усе трималося на правилах, і Гал це добре знав. Тому рішення було очевидним, спочатку він сам.

Телепорт переніс його у знайомий холодний зал із тихим гулом захисних контурів. Академія жила своїм звичним життям, хтось кудись поспішав, хтось сперечався біля дошок оголошень, хтось просто стояв і дивився у вікно, ніби намагався зрозуміти світ. Гал не зупинявся. Його шлях був чіткий, до корпусу цілительства.

Кабінет Ларії Мор’Тель майже не змінився з того часу, як він був тут востаннє. Ті ж полиці з травами й кристалами, той самий запах чистоти й гірких настоїв, і тиша, яка не тиснула, а заспокоювала. Ларія підняла погляд від столу ще до того, як він постукав.

— Заходь, — сказала вона. — Ти ходиш інакше.

Гал ледь усміхнувся і зайшов.

— Доброго дня, — відповів він. — Маю прохання. І, здається, складне.

Вона уважно подивилася на нього, не перебиваючи. Ларія ніколи не поспішала з питаннями.

— Розповідай.

Гал виклав усе без прикрас: про дівчинку, про дивну нестабільність магічного ядра, про виснаження, що не виглядало як хвороба, але вело саме до неї. Про те, як він втрутився, не лікував, а лише втримав рівновагу. Ларія слухала мовчки. Лише коли він закінчив, повільно кивнула.

— Ти розумієш, що це таке? — спитала вона.

— Приблизно, — відповів Гал. — Її ядро формується неправильно. Воно ніби не може закріпитися. Магія не тече рівномірно і контур рветься.

— Так, — підтвердила Ларія. — Це називають розривною конденсацією. Рідкісна річ. Дуже.

Вона зітхнула й відклала перо.

— І одразу скажу чесно, лікування складне. Крім того що довге, так ще й результат не гарантований. У таких випадках ми говоримо не про “вилікувати”, а про “дати шанс”.

Гал прийняв це мовчки. Він і не чекав іншої відповіді.

— Але, — продовжила вона, і в її голосі з’явився інший відтінок, — є одна річ, яку ти вже зробив, і яку більшість цілителів навіть не спробували б.

Вона уважніше подивилася на нього, ніби вперше за розмову дозволила собі справді оцінити.

— Ти не лікував, ти стабілізував. І зробив це інтуїтивно, без протоколів, але правильно.

— Я просто відчув, — сказав Гал. — Що якщо ще трохи і вона не витримає.

— Саме так і працює справжня цілительська чутливість, — спокійно сказала Ларія. — Не формули, не схеми, а розуміння межі.

Вона зробила паузу, а потім додала вже м’якше:

— Ти змінився, Гал. І не тільки як маг. У тобі з’явилась тиша, за якою люди йдуть. Не тому що ти сильний, а тому що поруч із тобою світ не розвалюється.

Він нічого не відповів. Лише слухав.

— Ми приймемо дівчинку, — сказала Ларія нарешті. — Офіційно. Як особливий випадок, але є умова.

Гал підняв погляд.

— Ти братимеш участь. Не як студент, а як той, хто вже зміг зробити неможливе. Ти допоможеш нам зрозуміти, що з нею відбувається, бо стандартна діагностика тут майже сліпа.

Вона трохи нахилилася вперед.

— Твоя магія пов’язана зі смертю, так. Але ти вже не вперше використовуєш її, щоб врятувати життя. І, схоже, саме в цьому твоя особливість.

Гал повільно кивнув.

— Я приведу її сьогодні, — сказав він. — Без поспіху.

— Добре, — відповіла Ларія. — Я підготую відділення.

Коли він уже збирався йти, вона додала:

— І ще, Гал, те, що з тобою відбувається… не бійся цього. Лідери не завжди ті, хто хоче вести. Частіше це ті, хто просто не відступає.

Він зупинився на мить, але не обернувся.

— Я не веду, — сказав він тихо. — Я просто нікого не залишаю.

Гал повернувся в маєток коли світло за вікнами стало м'якшим, а тіні довшими. У коридорах було тихо, лише приглушені кроки слуг і знайомий запах теплого каменю й дерева. Він одразу направився до гостьової кімнати. Дівчинка лежала спокійно, закута в ковдру, занадто велику для її худого тіла. Дихала рівніше ніж раніше, але все одно неглибоко, ніби боялась витратити зайвий подих. Сестра сиділа поруч, тримаючи її за руку обома руками, наче боялася відпустити навіть на мить.

Гал не став одразу говорити. Спершу підійшов, присів біля ліжка, перевірив стан, стабілізація трималася. Він видихнув і лише тоді обернувся до старшої.

— Є шанс, — сказав він прямо, без прикрас. — Не швидкий і не легкий. Але він є.

Дівчина завмерла. Очі розширились, але вона не перебила.

— Її треба в академію, — продовжив Гал. — Там є цілителі, які з таким працювали. Я вже домовився. Але одразу скажу, це не означає, що все мине легко. Потрібен час. І терпіння.

Вона кивнула кілька разів поспіль, ніби боялась, що якщо зупиниться — усе зникне.

— Я… я навіть не сподівалась, — тихо сказала вона. — Дякую. За будь-що. Навіть за шанс.

— Є ще одне, — додав Гал. — Ти можеш піти з нами зараз. Але в самій академії довго залишатись не зможеш. Це не житлове місце для сторонніх. Тож потім доведеться повернутись сюди, в маєток.

— Це нормально, — швидко відповіла вона. — Це більше, ніж нормально. Я згодна на все.

Гал кивнув. Йому не потрібно було більше слів. Саме в цей момент з коридору долинув шум — знайомий, живий, з нотками сміху й гучних кроків. За мить двері прочинилися без стуку.

— О, він живий! — першим озвався Рік. — А я вже почав думати, що тебе поховала власна майстерня.

— Або столиця, — додала Рін, зазираючи через його плече. — Ми вирішили перевірити, чи вона ще стоїть після твого візиту.

— І чи не довелось евакуювати півкварталу, — серйозно докинув Торен, але очі у нього сміялись.

За ними з’явилися й інші, уся компанія втомлена, але в гарному настрої. Гал підвівся й подивився на них з легкою усмішкою.