Розділ 7

Ранок видався ясним і холодним. Повітря було свіже, майже кришталеве, і сонце пробивалось крізь блідий туман, що ліг над двором. У вітальні вже потріскував вогонь, коли Ліані зайшла, потягуючись і кутаючись у теплий плащ. Вона зупинилася бо відчула дещо нове.

Гал стояв біля вікна, як завжди з чашкою кави, спокійний, задумливий. Але тепер у ньому щось було інакше. Не зовнішньо, не новий вираз, не жести. Щось глибше. Повітря поруч із ним наче стало теплішим, тихішим, живим. Навіть темрява під меблями, де зазвичай грались відблиски, здавалась слухняною і спокійно колихалась, мов дихала разом із ним.

— Ранок, — сказала вона, підходячи ближче.

Він озирнувся і усміхнувся. Просто. Без звичного іронічного напівусміху і щиро.

— Ранок, — відповів він. — Спалося нормально?
— Так… — вона кивнула, потім нахилила голову. — А от тобі, здається, ще краще.

Він не заперечив. Просто зробив ковток кави і злегка підняв брову.

— Можливо. Світ став трохи тихішим.

Вона глянула йому в очі і помітила. Бірюзово-фіолетові іскорки, м’які, ледь помітні у глибині зіниць. Не яскраві, але вони там були. І від цього по спині пробігли мурашки, не від страху, а від чогось давнього й глибокого, як спогад про місце, де ти ніколи не був, але знаєш, що воно справжнє.

— Щось змінилось, — тихо сказала вона.

— Можливо. А може, просто я став більше собою, — відповів він, не відводячи погляду.

В цей момент у кімнату ввалився Рік із традиційним звуком відчинених навстіж дверей.

— Ви вже тут філософствуєте? А я думав, хоч сьогодні без цього.

Він зупинився, придивився до Гала, прищурився.
— Хмм. Щось ти, друже, сьогодні аж підозріло спокійний. Не тікав уночі від привидів совісті?

Гал хмикнув.
— Ні. Вони самі прийшли, але чемно попрощались.

Рік підняв брову, потім глянув на Ліані.
— От бачиш? Я ж казав, колись цей некромаг навчиться жартувати, і от, день настав.

До них приєднались інші. Кожен, щойно кинувши на Гала погляд, на мить завмирав. Не через зовнішні зміни, просто поруч із ним стало спокійно. Як біля багаття в лісі, коли вітер стихає.

— Гей, що ви всі такі серйозні? — озвалась Рін, тримаючи кружку гарячої кави. — Ніби щось сталося.

— Та нічого, — Рік махнув рукою. — Просто Гала вночі, здається, змінили. Став ще більш загадковим і трохи світиться.

— Дуже смішно, — усміхнувся Гал.

— Я серйозно, — підморгнув Рік. — Якщо ти почнеш ходити по повітрю, я навіть не здивуюсь.

Ліані ледь усміхнулась, але не втрималась:

— Може, і справді щось у повітрі змінилось.

— А може, просто кави випили забагато, — кинув Торен, але теж посміхнувся.

Усі розсміялись. А за вікном сонце вже піднімалось вище, і його промінь упав прямо на обличчя Гала, спалахнувши в очах тим самим світлом.

На мить усі стихли. Ніхто не сказав цього вголос, але всі відчули одне й те саме:  в ньому прокинулося щось нове. Спокійне. Могутнє. І дуже, дуже давнє.

Коли всі вже поснідали, компанія вийшла у двір. Сніг тихо рипів під ногами, повітря було прозоре й чисте, а сонце ковзало по гілках дерев, блискаючи інеєм. На перший погляд нічого незвичного. Але відчуття було інакше. Птахи, що сиділи на гілках, не злітали, коли поруч проходив Гал. Навпаки, кілька з них перелетіли ближче, сіли на перила біля сходів і лишилися. Навіть вітер, який щойно гнав дрібний сніг, стих, ніби дослухався. Ліані це помітила першою і сказала так, ніби між іншим:

— Хтось тут сьогодні особливо гармонійний зі світом.

Рік фиркнув, але не втримав усмішку.

— Гармонійний? Та ти просто скажи прямо, цей тип випромінює щось, від чого навіть птахи перестають боятися.

— Ти жартуєш, але це правда, — тихо відповіла Ліані.

Вона глянула на Гала, і її голос став м’якшим:

— Вчора ти був інший. А сьогодні… ніби світ тебе слухається.

Гал розвів руками.

— Не знаю. Може, просто нарешті виспався.

— Ні, — втрутився Торен, присівши, щоб поправити рукавичку. — Це не сон. Я відчуваю енергію навколо. Ти наче став центром, як точка рівноваги. Навіть артефакти на мені відгукуються тихше.

Рін, що стояла трохи осторонь, замислено подивилася вдалечінь.

— Може, це через те місце… поле битви. Там щось змінилося в тобі.

Рік підкинув сніжку і кинув її в кущ.

— Або просто він знову щось у собі прокинув і не каже. Як завжди “нічого особливого, просто тіні поводяться інакше”.

— І ти сам у це віриш? — кинула Мейра.

— Та ні, — Рік засміявся, — але це зручно: можна робити вигляд, що все нормально, доки він не почне світитися повністю.

Гал похитав головою, але в очах грала посмішка.

— Ви мене переоцінюєте.

— А ми просто бачимо, що сталося, — відповіла Ліані. — І це не страшно, якщо ти справді залишаєшся собою.

На мить настала тиша. Потім Гал тихо сказав:

— Я завжди залишаюсь собою. Просто тепер я краще розумію, ким є.

Вітер легенько колихнув гілку над головою, і з неї сипнувся сніг, повільно, рівномірно, немов хтось дуже обережно торкнувся світу.

— От і чудово, — підсумував Рік, розтираючи руки. — Раз уже ми маємо оновленого Гала, може, день теж оновимо? Куди йдемо?

— Хоч куди, — посміхнувся Ельвар. — Головне, щоб не на нове поле битви.

— Цього обіцяти не можу, — відповів Гал, і в його голосі знову з’явилася та тиха впевненість, що не потребує доказів.

І навіть птахи на паркані на мить заспівали гучніше, ніби погоджуючись. Розмова стихла, і всі рушили до стайні, сьогодні вони планували проїхатись за місто, перевірити шлях до сусіднього селища. Сонце вже піднялось, повітря холодне й чисте, дихалось легко.

На під’їзді до воріт Торен, як завжди, підсковзнувся, тонкий шар льоду під снігом не пробачав неуважності. Рін уже хотіла підхопити його, але не встигла, Торен встиг лише вилаятись, коли раптом крижина під його ногою просто зникла, розтанула, немов її й не було і він не втратив рівноваги. Торен застиг, потім глянув на землю, потім на Гала.