Розділ 6

Ранок видався тихим і холодним — той самий ранній час, коли світ ще не зовсім прокинувся, але вже не спить. Сонце тільки починало пробиватися крізь легку імлу, коли компанія зібралася в портальній кімнаті.

— Усі готові? — Гал глянув на друзів.

— Як ніколи, — кивнув Ельвар, злегка поправляючи плащ. — Сусідній портал налаштований, звідти вже до нас.

Мить сліпучого світла і простір змінився. Коротке вітання з вартовими, кілька пояснень, і вже через півгодини колеса екіпажу стукотіли по знайомій дорозі. Біля воріт, як завжди варта, що одразу розступилась, упізнавши господаря і його друзів. В маєтку їх зустріли як рідних. Запах свіжоспеченого хліба, тепло вогню, легкий гомін у коридорах.

— Батько в кабінеті, чекає, — сказала графиня, зустрівши їх на сходах. — Каже, що хоче все почути все власними вухами.

У кабінеті панував спокій — важке дерево, старі карти земель, кілька печаток на столі. Граф підняв погляд, коли вони зайшли, і в його очах змішались суворість і полегшення.

— Сідайте, — коротко сказав він. — І розповідайте все, без прикрас.

Ельвар почав спокійно, по черзі викладаючи події: як дістались поселення, як виявили тінь у лісі, про зустріч з Кайшею і її дитинча. Гал додав подробиці про те, що звір був не агресивним, а лише захищав мале. Граф слухав уважно, не перебиваючи, лише зрідка уточнюючи дрібниці. Коли історія дійшла до моменту з телепортом, він ледь підняв брови:

— Рік використав військовий артефакт без дозволу?

— Технічно, з дозволом обставин, — спокійно відповів Рік, відкинувшись у кріслі.

Граф зітхнув і все ж усміхнувся краєм губ:

— Як завжди. — Після короткої паузи він додав: — Ви вчинили правильно. І з людьми, і зі звіром. Якщо справді вдалося налагодити з нею контакт, це заслуговує на повагу.

Кімната наповнилася спокоєм. Розповідь закінчилась, але залишилось відчуття, що між цими людьми щось значно більше, ніж просто спільні пригоди.

— Гаразд, — підвівся граф. — Сьогодні відпочиньте. Потім вечеря, як годиться. Без розмов про обов’язки, тільки дім і друзі.

— Як скажеш, батьку, — кивнув Ельвар.

А Рік, виходячи з кабінету, прошепотів Галу:

— Я казав, що все пройде гладко. Ти просто не вірив у мою чарівність.

— Твоя чарівність, — буркнув Торен, — це те, що тримає половину світу в напрузі.

— Зате не дає нудьгувати, — підморгнув Рік і попрямував до їдальні.

Після розмови з графом друзі, трохи відпочивши, все ж не змогли всидіти в маєтку.

— До вечора ще купа часу, — запропонував Ельвар. — Ходім у місто. Поки світло, можна й пройтись.

— Нарешті! — з удаваним пафосом підняв руки Рік. — Повітря, яке не пахне протоколами й звітами. Мрія.

Сміючись, рушили вниз дорогою, що вела до міста. Сніг рипів під ногами, з димарів здіймався легкий дим, і все це нагадувало якусь майже домашню зиму, яка буває рідко. Місто зустріло їх знайомими поглядами. Люди впізнавали, вітались, дехто навіть кланявся.

— Схоже, про «тих, що імперію від заколоту врятували» вже знає навіть місцева пекарка, — пробурмотів Торен.

— Головне, щоб без портретів на стінах, — відповів Гал. — Бо тоді доведеться тікати.

І десь серед вулиць їм зустрілась стара артефакторна майстерня. Без блискучих вітрин і пафосу, але з тією особливою атмосферою, яку відчуваєш навіть крізь зачинені двері.

— Ну все, — сказала Рін, зітхнувши. — Пропали на годину мінімум.

— Годину? — підняла брову Кіра. — Ти оптиміст.

Усередині пахло металом, теплом і старими кресленнями. На полицях лежали десятки дрібних деталей, частини амулетів, руни на мідних пластинах, скрині з фокусними кристалами. Майстер був чоловіком з посивілим волоссям, руками у вічній сажі, але з поглядом, у якому було те саме, що й у Гала, коли він працює — тиша і вогонь водночас.

— Доброго дня, — привітався він, уважно глянувши на компанію. — О, фібулу я цю знаю.

Гал трохи зніяковів.

— Так, я…

— Галіас, — майстер кивнув. — Про твій захисний контур говорять навіть у столичних колах. Молодець, хлопче. Такі речі не часто роблять навіть старші.

— Просто експеримент, — посміхнувся Гал. — Вийшло випадково.

— У нашій справі випадковостей не буває, — хмикнув той. — Тільки результат і обпечені пальці.

Друзі тим часом роздивлялись усе навколо, а Рік не втримався від коментаря:

— Невже ви обидва зараз не відчуваєте фізичного болю, що не можете розібрати все по дрібних деталях просто тут і зараз?

— Відчуваємо, — одночасно відповіли Гал і майстер, чим викликали загальний сміх.

На виході Гал придбав кілька дрібних деталей, не через потребу, просто тому, що майстерна робота, а ще домовився за обмін кресленнями.

— Гарне місце, — сказав він уже на вулиці. — Відчувається що тут живе ремесло.

— Ага, — кивнула Рін. — І запах сажі тепер теж живе з нами.

Вечір поволі опускався на місто, коли вони знайшли невеликий трактир біля центральної площі. Низький дах, дерев’яні стіни, запах дров і смаженого хліба. Тут не було галасу, лише кілька столиків і вогонь у каміні, що сипав м’яке світло по залі.

— Ідеальне місце, — задоволено потягнув носом Рік. — Тут пахне не протоколами і не магією, а життям.

— І їжею, — поправила Кіра, оглядаючи страви на сусідньому столі. — Мені вже подобається.

Скоро перед ними стояли глиняні кухлі, з яких підіймалася пара. Гаряче вино з травами і спеціями пахло ялівцем, корицею та ще чимось, що ніби зігрівало не тільки тіло, а й спогади. Гал зробив ковток і відчув, як тепло розливається всередині, відпускаючи втому після дороги й морозу.

— А знаєш, — замислено мовив Ельвар, крутячи кухоль у руках, — мабуть, оце й є справжній відпочинок. Без звітів, без дуелей, без того, щоб рятувати світ.

— Без шансів, — пирснув Торен. — Ми навіть у ліс ідемо і або кайшу зустрічаємо, або трупи, або древню магію.

— Тоді за те, щоб хоч іноді день проходив без катастроф, — підняв кухоль Рік. — Хоч один.