Розділ 5

Ранок у маєтку зустрів їх запахом свіжої випічки та гарячого трав’яного відвару. У їдальні вже зібралися всі, і коли з’явився Гал, а слідом за ним Ліані, тиша повисла на секунду. Достатньо, щоб у когось кутики губ пішли вгору.

— Ага! — першим озвався Торен, хитро прищурившись. — Ви там каміном не надихались занадто? Бо йдете якось синхронно.

— Синхронно? — перепитав Гал, удаючи, що не розуміє.

— Ага, — підхопила Кіра, вже хихочучи.

— Ноги однаково ставите, дихаєте в унісон. От тільки не скажи, що випадково.

Мейра приховала усмішку за чашкою, але очі видавали все.

— Я ж казала, — тихо мовила вона. — Інколи навіть камін працює краще за будь-які слова.

Гал закотив очі, а Ліані опустила погляд, але щоки їй зрадницьки порожевіли.

— Ви серйозно? — буркнув Гал. — Просто сиділи й говорили.

— Ага, — Торен знову кивнув, — Просто говорили. Так всі й кажуть.

Рік у цей час уже вмостився за столом і, відкусивши шматок пирога, додав із властивою йому сухою іронією:

— Можу дати чарівний рецепт, як уникати таких жартів. Не сидіти удвох до ночі біля каміну.

Уся компанія розсміялася. Гал лише махнув рукою і налив собі відвару. Але чомусь серед усіх цих жартів, тепло всередині не зникало. Він уже відкрив рота, щоб віджартуватись, але замість цього лише ковтнув відвар і, ніби між іншим, сказав:

— До речі, ми вчора лише частину міста бачили. Було б цікаво сьогодні пройтись далі. Землі ж у вас великі, правда?

Граф, який щойно увійшов у зал, підтвердив спокійним голосом:

— Є куди пройтись. Не тільки місто, а й села навколо. До речі, мені якраз доповіли, що в одному хуторі бачили дивного звіра. Нікого не зачепив, але людей налякав. Хочу відправити когось подивитись.

— О, ну тут навіть думати не треба, — усміхнувся Торен і підняв руку, ніби голосуючи. — У нас є один експерт по звірах.

— Точно, — підтакнула Кіра. — Улюбленець всіх лапатих і крилатих.

Гал скоса подивився на них, але на його губах вже з’являлася усмішка. Графиня, яка сиділа поруч, здивовано звела брови:

— Некромаг… і звірі? Це рідкісне поєднання.

— Гал узагалі не піддається логіці, — серйозно промовила Мейра, але очі її блиснули жартом. — Тому це й працює.

Рік відкинувся на спинку стільця і сухо прокоментував:

— Звісно. Хто ще з некромагів тримав би у себе малькіра, і той мурчав би замість їсти всіх навколо?

— Це тому, що Гал особливий, — вставила Ліані.

— Особливий? — єхидно перепитав Рік. — О, я бачу новий офіційний титул: «Майстер Галіас, захисник світу і друг білочок».

Стіл вибухнув сміхом. Гал лише зітхнув і з удаваною серйозністю промовив:

— От якраз після сніданку і перевіримо, чи я ще друг білочок, чи вже драконів.

Після сніданку стало ясно, що вирушати вони таки будуть усією компанією. Граф зважив на їхній запал і лише зітхнув, але віддав наказ приготувати карету та супровід.

— Не годиться вам іти самим, — пояснив він, коли Торен спробував заперечити. — Так, ви маги, і не прості. Але є речі, що краще передбачити. Кілька воїнів з вами поїдуть.

На подвір’ї вже чекала карета. Гарна, простора, але не настільки, щоб у ній зручно розмістилась уся їхня компанія разом. Тож сіли вони впритул, сміху й жартів було вдосталь. Торен одразу заголосив:

— О, нова академічна дисципліна «Бойова тактика у тісних умовах». Хто витримає той справжній герой!

— Замовкни, — буркнула Мейра, намагаючись влаштуватися так, щоб її лікоть не врізався Кірі в ребра.

Рік сидів ближче до дверцят, невимушено спостерігаючи за всім цим гармидером.

— Чудово. Ви всі герої Імперії, а виглядаєте зараз як купка студентів, що їдуть на екскурсію.

— А ми й є студенти, — підкреслив Ельвар. — Просто дуже зайняті студенти.

Ззовні чути було хрипке і водночас мелодійне іржання рохлів. Їхні силуети з гострішими, хижими вигинами, ніж у звичайних коней, кидали довгі тіні на сніг. Воїни графа сідали в сідла впевнено, немов це звичний будень — і справді, для півночі це була нормальна картина.

— Гарні звірі, — відмітив Гал, спостерігаючи крізь віконце. — Сильні і витривалі.

— І всеїдні, — додав Ельвар. — Якось бачив, як один із них шматував м’ясо, яке охоронці йому кинули.

— Чудово, — протягнув Торен. — То якщо нас занесе далеко, вони почнуть жерти нас?

— Якщо першим заговориш ти, — відказала Кіра, — то так, думаю, саме з тебе і почнуть.

Карета хитнулась і рушила, а супровід на рохлах злагоджено взяв під охорону шлях. Сніг рипів під копитами, повітря було холодне й свіже, але в кареті трималося затишне тепло, і навіть трохи пахло спеціями — то графиня подбала, щоб їхня подорож не перетворилася на муку.

Дорога тягнулась крізь засніжені ліси й поля. Карета глухо постукувала колесами, час від часу погойдуючись на нерівностях, а за вікном пропливали білі простори, в яких губилися рідкі села. Минуло не більше двох годин, і шлях вивів їх до невеликого поселення. Дим з високих димарів підіймався у холодне повітря, на околицях видно було людей, що розчищали сніг або носили дрова.

Карета зупинилась на центральній вулиці поселення. Сніг скрипів під копитами рохлів, у повітрі пахло димом. Люди позирали з-за тинів і вікон, перешіптуючись між собою, коли дверцята відчинились і на сніг ступив Ельвар.

Староста, сухорлявий чоловік у хутряній накидці, одразу вклонився, але коли з карети один за одним вийшли й решта, він помітно спантеличився.

— Ельваре, ти повернувся, — нарешті мовив староста, вдивляючись у нього. — І не сам.

— Це мої друзі, — просто сказав Ельвар. — Ми багато пройшли разом.

Староста поглянув на них з цікавістю, очі його розширилися, і він пошепки кинув:

— То це ви… ті самі? Кажуть, ви заколотників у столиці спинили. І ще — що цілий факультет темної магії за вас стоїть.

— Ну, — протягнув Торен, — може, і не цілий факультет, але шуму наробили.