Розділ 4

Ранок видався неспокійним. У маєтку всі метушились, хоч нічого надзвичайного не відбувалось. Ліані вдруге перевіряла сумку, Торен сперечався з Кірою, чи брати з собою ковдру, а Ельвар виглядав спокійним, але з виразом людини, яка подумки уже перебирає слова майбутньої розмови з батьком.

— Ну що, готові? — Рік стояв біля сходів, знову крутячи у пальцях срібний ніж. — Портал налаштований на містечко Арленд, сусідні землі. Це найближча точка до маєтку Ельвара. Далі вже як самі вирішите.

— Далі ми наймемо делижанс, — коротко відповів Ельвар. — Кіньми їхати довго, а пів дня в магічному транспорті не так страшно.

Мел, незадоволено буркнувши у свідомості Гала, лишався в маєтку. Ошийника ще не було, тож у подорож його взяти не могли. Гал пообіцяв йому, що скоро все владнають.

Портал у підвалі засвітився холодним сяйвом, і за мить їхній світ розчинився, аби скластися заново вже на іншому кінці Імперії.

Арленд зустрів їх іншим ритмом: тихе містечко на перетині доріг, де ще не втратили звичку вклонятись благородним, але й не надто придивлялись до чужинців. Кам’яна площа з фонтаном, кілька заїздів, ринок із тканинами та пахощами свіжої випічки.

— Якось спокійніше, ніж у столиці, — зітхнула Мейра.

— Ага, аж занадто, — хмикнув Торен. — Я вже чекаю, коли звідкись вискочить орк чи демон.

— Не накликай, — кинула Ліані.

Вони пройшли вузькою вулицею й зупинились біля великого будинку з гербом у вигляді перехрещених пер в колі. Це була місцева станція магічних делижансів. Сферичні кристали світились у стінах, а за брамою вже чекали кілька темних екіпажів на рунних колесах.

— Виглядає надійно, — Ельвар підійшов до диспетчера в темно-зеленій мантії. — Один делижанс до маєтку Дан’Ріларів.

— Пів дня дороги, — пояснив диспетчер. — Є прямий маршрут. Дорого, але швидко.

— Берем, — кивнув Гал.

Вони піднялись у карету, оздоблену рунними підсилювачами. Усередині було просторо, м’які сидіння, на стелі світильники, що світилися рівним теплим світлом. Колеса зачаровано загуділи, і делижанс рушив плавно, набираючи швидкість.

За вікном миготіли поля й ліси, а над головами потріскували тонкі нитки магії, тримаючи транспорт на плавному ходу.

— Ну що, — сказав Торен, відкинувшись у крісло, — починається нова глава нашої великої саги. Сподіваюсь, у тебе вдома не так нудно, Ельваре.

— Нудно? — той злегка посміхнувся. — Ще подивишся.

Дорога тільки починалась. Магічний делижанс м’яко ковзав зимовою дорогою, колеса ледь торкались укоченого снігу. За вікнами білі простори, заметені вітром, ряди чорних дерев, схожих на вартових. Мороз малював на корі крижані візерунки, і час від часу злітав у повітря вихор снігового пилу.

Всередині ж було тепло, майже затишно. Руни обігріву світились м’яким золотим світлом, повітря пахло сухими травами, вочевидь хтось із попередніх пасажирів підкинув у систему ароматичний талісман.

— Слухайте, — простягнув Торен, відкинувшись на сидіння, — це несправедливо. Там надворі мороз, що зуби самі в такт цокають, а ми тут сидимо, наче в лазні. Я вже спітнів!

— Можеш вийти пробігтись поряд, — з єхидною посмішкою запропонував Рік. — Для балансу.

— Ага, і з відмороженим носом прийти героїчно назад? Дякую, але без мене.

Ліані, сидячи ближче до вікна, вдивлялась у пейзаж.

— Тут красиво. Наче інший світ. У столиці й близько немає такого простору.

— Мені якраз столиця більше подобається, — заперечила Кіра. — Там шум, люди, життя. А тут лише холод і тиша.

— Тиша іноді корисна, — обізвався Ельвар. — Особливо для тих, хто звик постійно метушитися.

— Ти зараз натякаєш на мене? — примружився Торен.

— Я? — Ельвар зробив вигляд, що щиро здивований. — Та ні, просто загальне спостереження.

Гал слухав, посміхаючись краєм вуст.

Йому тут все було в новинку, чужі дороги, чужі пейзажі. Він ніколи раніше не бував у цих краях. Усе здавалося трохи віддаленим, наче фрагменти сну.

— Для мене це трохи дивно, — нарешті сказав він. — Усе життя я бачив лише пил, шум, базари. А тут білі поля до самого обрію. Ніби місце, де час іде повільніше.

— І таке враження, що в будь-яку мить вискочить щось із засідки, — додав Рін, поправляючи рукавиці. — Цей ліс виглядає занадто тихим.

— То в тобі параноя грає, — махнув рукою Торен. — Це ж дорога під захистом імперських печатей. Хто тут нападатиме?

— Наприклад орки, — серйозно сказав Рік.

Торен ледь не підскочив.

— Ти що, жартуєш?!

— Авжеж, — відповів Рік і всміхнувся своїм фірмовим єхидним усміхом. — Орки зараз далеко. Але вираз твого обличчя вартий всіх сказаних слів.

Сміх прокотився салоном. Навіть Мейра, яка зазвичай тримала себе стримано, не втрималась. Атмосфера знову розслабилась.

Деліжанс хитнувся на черговому повороті. За вікном миготіли снігові пагорби й селища з димними трубами, але магічний транспорт не сповільнювався. І кожна хвилина в дорозі здавалася дивною сумішшю пригоди й затишку, коли холод лишається по той бік скла, а всередині лише друзі й сміх.

Брама зачинилася за деліжансом, і колеса ще потріскували від морозу, коли вони зупинилися на подвір’ї. Вартові, впізнавши Ельвара, одразу витяглися й гукнули:

— З поверненням додому!

Ельвар тільки всміхнувся і кивнув. Для нього це «додому» звучало дивно після всього, що сталося, але в грудях щось защеміло. На ганок вийшов батько. Статний, суворий на обличчі, в плащі з гербом роду. Його погляд одразу впав на сина, довгий, уважний, такий що пробирав до кісток. Лише після кількох секунд мовчанки він заговорив:

— Нарешті повернувся. — І потиснув плече Ельвара міцно, майже урочисто. — Живий і це головне.

З глибини дому поспішала мати. У неї в очах було стільки тепла, що суворість чоловіка відразу втратила вагу.

— Сину! — вона кинулась до нього й обняла, наче він був усе ще хлопчаком. — Ти навіть не уявляєш, як ми чекали цього дня.