Розділ 3

Ранок у маєтку почався з легкого шуму в коридорах, прислуга вже поралась на кухні, а у дворі чулися кроки вартових, що змінювали пост. Галіас вже сидів в своєму кабінеті, тільки-но встиг налити собі кави, коли у двері постукали. Управляючий увійшов, як завжди рівно й без зайвих слів, але в руках тримав невеликий пакунок і кристал у темному футлярі.

— Пробач, що зранку турбую, — сказав він. — Щойно приходив кур’єр. Приніс лист від графа Лорена Фаерела, сусіда маєтку Дан’Ріларів. Він офіційно погодився на прив’язку твого порталу до їхнього. А ще це, — він простягнув футляр. — Налаштовувальний кристал. Тепер можна встановити зв’язок.

Торен, який щойно з’явився у дверях з булкою в руці, хмикнув:

— Ну, тепер ми точно благородні. Будемо ходити між маєтками телепортами, замість возитися возами.

Рік з’явився одразу за ним, уже повністю вдягнений, із тією своєю звичною усмішкою.

— Я сам розберусь із телепортом, — відразу заявив він, забираючи футляр у Гала.

— Ти мені не довіряєш? — прикинувся ображеним Гал.

— Навпаки, занадто довіряю, — єхидно відказав Рік. — Тому і знаю, що твій талант може так «налаштувати», що ми опинимось десь посеред океану. З рибами. І без сніданку.

— Гаразд, тоді сам і роби, — здався Гал, зберігаючи усмішку.

Ельвар, який саме заходив у залу, почув кінець розмови і спокійно додав:

— Це навіть добре. Бо раз вже є згода Лорена, то поїздка до мого дому стає значно простішою. Ми можемо телепортуватись прямо до нього.

— І там нас зустріне твій батько, грізний граф Дан’Рілар, — протягнув Торен. — Мені вже цікаво, що він скаже, коли дізнається, що ми всі тепер ще й із титулами.

— Він більше здивується, що ти досі живий, — сухо відказав Ельвар, але куточки його вуст ледь посміхнулись.

— То що, — втрутилась Ліані, яка щойно спустилась із другого поверху. — Якщо портал настроять сьогодні, можемо вирушати вже завтра.

Гал замислився, глянув на Мела, що в цей момент ліниво простягнувся біля каміну й позіхнув.

— Думаю, це гарна ідея. Побачимо твої землі, Ельваре, і вирішимо справу з порталом одразу.

Рік розвернувся, підкинувши футляр із кристалом у руці.

— Тоді я беруся за роботу. До вечора портал буде готовий. А ви вирішуйте, що з собою брати. Хоча… — він усміхнувся. — Це все одно полетить у моє сховище, тож можете не влаштовувати ще один хаос із валізами.

— Тоді залишається головне питання, — задумливо сказав Торен. — Що ми візьмемо з собою для твого батька. Бо мені здається, що з порожніми руками йти до графа не найкраща ідея.

— То що, влаштовуємо раду подарунків? — усміхнувся Гал і звернувся до управляючого. — Передай всім друзям, що їх ждуть в кабінеті, треба дещо обговорити.

Через кілька хвилин всі вже були тут, компанія розташувалася хто де: Торен одразу присів на підвіконня, Кіра з Мейрою примостились на дивані, Ліані й Рін зайняли крісла. Ельвар залишився стояти, як завжди спокійний.

— Варіант перший, — почав Торен, — купити щось дороге й блискуче. Вино, меч, корону, на вибір.

— Корону, справді? — Ліані підняла брову. — Ще скажи «золотий трон».

— Чому ні, — Торен розвів руками. — Графу ж треба якось зрозуміти, що ми його поважаємо.

— Зрозуміти можна і без трону, — усміхнувся Ельвар. — Батько не любить показної розкоші. Йому важливіше, щоб річ мала історію.

Кіра підперла підборіддя долонею.

— Тоді що? Реліквія? Артефакт? У нас немає ані часу, ані майстерні, щоб щось робити самим.

— Тому є пропозиція, — підхопив Гал, — підемо в місто. Тут майстерень і антикварних крамниць більше, ніж у половині провінцій разом. Знайдемо щось із характером.

— Оце вже звучить як пригода, — оживився Торен. — Ми ж у столиці, чому б не прогулятися.

— Лише не перетворюй пошук подарунка на чергову дуель, — тихо, але з усмішкою зауважила Рін.

— Без обіцянок, — підморгнув він.

Ельвар нарешті відійшов від вікна й уперся руками в стіл.

— Головне, щоб це було не просто «дорого». Нехай у речі буде сенс. Можемо обійти кілька старих майстерень, чув що є одна в північному кварталі, там зберігають речі з історією.

— Тоді вирішено, — підсумував Гал. — Після сніданку вирушаємо в місто. Подарунок знайдемо разом.

— І каву дорогою, — додала Кіра. — Бо без кави ніяка історія не працює.

Торен вдав, що робить урочистий запис у повітрі.

— «Пункт перший: подарунок. Пункт другий: кава. Пункт третій: не загубити Ельвара».

Ельвар лише закотив очі, але кутик губ непомітно смикнувся.

Після сніданку компанія вирушила до міста. Мела цього разу залишили в маєтку — без ошийника було ризиковано брати його серед натовпу. Столиця зустріла їх шумом і рухом. Вулиці гули, торговці перекрикувались, запрошуючи до лавок, діти носились між перехожими, аромати випічки, спецій і розпеченого каменю змішувались у повітрі. Для більшості це було щось нове, вони озиралися по сторонах, ловили поглядами вивіски майстерень, блиск прикрас на прилавках, колекції зброї за склом. Лише Гал ішов упевнено, немов удома.

Він лавірував між людьми так, ніби й досі був тим хлопчиськом із вулиць, котрий знав, як прослизнути непомітно і не наступити нікому на ногу. Його рухи були легкі, природні, неначе натовп сам розступався перед ним.

— Непогані навички, — відмітила Мейра, наздоганяючи його. — Далеко не кожен так уміє.

— Це роки тренувань, — усміхнувся Гал. — Якщо хочеш поїсти, треба вміти маневрувати між тими, хто більший і сильніший.

— Тобто між Тореном і чергою за пиріжками? — одразу встряла Кіра.

— О, тепер зрозуміло, чому я завжди без вечері, — удавано зітхнув Торен.

Ельвар йшов трохи позаду, уважно вдивляючись у високі будівлі, оздоблені гербами та різьбленням.

— Знаєте, тут кожен дім виглядає, ніби намагається довести, що кращий за сусідній.

— Це називається «столична хвороба», — озвалась Ліані. — Вони навіть у прикрасах на дверях змагаються.