Розділ 2

Ранок у маєтку почався неспішно. Сонце тільки піднімалось над дахами столиці, наповнюючи кімнати золотим світлом. У їдальні вже стояв накритий стіл і величезний чайник, з якого йшов духмяний пар.

Двері раптово відчинилися, і ввалився Рік, як завжди без стуку, з тією посмішкою, яка ніколи не передвіщала нічого звичайного.

— Ну що, сонні голови, вітаю! — він грюкнув долонею по спинці найближчого стільця. — У вас офіційно тепер «благородний режим». Я налаштував телепорт.

— Як це налаштував? — недовірливо підняла брову Мейра. — Учора ж казали, що потрібно купу дозволів.

— Та то формальності, — відмахнувся Рік, уже наливаючи собі чай. — Папери я підписав. За вас. Офіційно ви тепер можете шастати між маєтком і Академією, як справжні діти аристократії.

Торен пирхнув.

— Тобто тепер ми зранку будемо спізнюватись не через те, що далеко йти, а через те, що Рік вирішив затримати нас біля телепорту?

— Ну звісно, — кивнув той. — Хтось має вам нагадувати, що життя це не лише лекції.

Ліані відклала чашку й глянула на Гала.

— А якщо серйозно, то нам потрібно подумати. Перенести речі, підготувати кімнати. Бо виходить, що ми тепер житимемо тут.

— І я не проти, — підтримала Рін. — У маєтку більше простору. І бібліотека.

— І погріб, — знову вставив Торен, за що отримав легкий поштовх від Кіри.

Ельвар тим часом спокійно і практично підсумував:

— Тоді треба скласти список. Що беремо з Академії, що залишаємо, чого бракує тут. Інакше хаос буде ще більший, ніж зазвичай.

Рік хмикнув, сьорбнув чаю й підняв кухоль, ніби за тост:

— За новий дім. І за те, що ви тепер офіційно стали справжніми «благородними неробами».

— Ну дякую, — кинув Гал, але посмішка все ж з’явилась.

— Ну і як воно відчувається? — Рін покосилась на Гала. — Ти тепер господар маєтку.

— Якось дивно, — знизав плечима той. — Учора це звучало гучно, а сьогодні… просто треба дбати, щоб дах не протікав і бібліотеку від пилу чистили.

— О, тепер ми точно почуємо лекцію про правильне використання щіток для книжкових полиць, — єхидно додав Торен.

— Не щіток, — серйозно втрутилась Ліані. — Є спеціальні плетіння для цього.

— Ось, бачите? — Гал розвів руками. — Я навіть не встиг подумати, а вона вже придумала рішення.

Мейра посміхнулась краєм вуст.

— Все одно доведеться організувати охорону. Навіть якщо це столиця. Маєток без варти виглядає підозріло.

— Це ми ще вчора обговорили, — відмахнувся Рік. — Охорона вже є. Нові, перевірені люди. А якщо хочете, можна доручити їм стояти біля воріт і кланятись кожного разу, як ви виходите. Для повної аристократичної атмосфери.

— А ти сам кланятись будеш? — підколола його Кіра.

— Я? — Рік підняв брови. — Я тут головний радник із виживання. Моя робота пояснювати вам коли краще втекти, а коли робити вигляд, що все під контролем.

Гал піднявся зі стільця.

— Добре, годі сперечатись. Якщо ми справді вирішили жити тут, треба йти до Академії та забирати речі.

— І попрощатися з кімнатами, які ми так і не встигли довести до ладу, — пробурмотів Торен.

— А я навіть почала декорувати кімнату, — зітхнула Рін. — Тепер доведеться все наново.

— Зате з більшою кількістю місця, — нагадав Ельвар. — Тож ходімо.

Вони дружно піднялися з-за столу. Управляючий чемно розчинив двері до зали з телепортом, де вже чекала виблискуюча магічними лініями арка. Синє світло рун рівно пульсувало, готове відкрити шлях до знайомих стін Академії.

Рік зухвало підморгнув:

— Ну що, пташенята, полетіли додому?

І вони ступили в портал. Світло мигнуло, і за мить вони опинилися в знайомому залі Академії. Високі арки, холодний камінь стін, мерехтливі руни вздовж підлоги, усе було так, як і завжди. Але відчуття вже було інше: не учні, що бояться запізнитися на лекцію, а ті, кого тепер знали всі.

— Ну ось, майже вдома, — протягнув Торен, обтрушуючи плащ. — Хоч би запах рідний не змінився.

— Який саме? — підняла брову Кіра. — Озону від телепорта чи поту від студентів?

— Я про суміш кави й чорнил, — невинно відповів він.

Коридори були гомінкі. Студенти снували туди-сюди з оберемками книжок і сувоїв, дехто прямо на ходу повторював формули, хтось нервово перечитував конспекти. Відчувалась гарячка екзаменаційних днів.

— О, дивись! — хтось гукнув з боку. — Це вони!

— Герої! — додав інший, піднімаючи руку в напівжартівливому вітанні.

Ліані ледь почервоніла й махнула у відповідь. Ельвар лише кивнув стримано, а Торен, навпаки, зробив театральний уклін, від чого групка першокурсників мало не впустила свої сувої.

Викладач із бойової практики, завжди похмурий як дощова хмара, цього разу навіть підняв руку у короткому привітанні. А старший бібліотекар, якого Гал добре знав, узагалі зупинився посеред сходів:

— Галіас. — Лише одне слово і кивок, але в ньому було визнання.

— Мені здається, — прошепотіла Рін, — що ми не йдемо, а наче крізь стіну поглядів пробираємось.

— Звикай, — пробурмотів Ельвар. — Це ще нічого. Почнеться справжнє, коли ми знову в столицю підемо.

Вони звернули у двір. Там студенти тренувались у дуелях, сплетіння магій спалахували, як мініатюрні грози. Хтось із молодших, побачивши їх, відволікся — і миттю отримав снопом іскор у груди. Його напарник винувато розвів руками, а той лише махнув:

— Вибач, я ж їх побачив…

Компанія рушила далі, вже знайомими стежками до свого будинку. Кожен камінь мосту під ногами, кожен поворот був рідним. Наче й справді прожили тут не кілька місяців, а ціле життя.

— Аж дивно, — задумливо озвалась Ліані. — Усього кілька днів нас тут не було, а таке враження, що ми повертаємось після років.

— Бо тепер ми інші, — тихо сказав Гал.

— О, філософія пішла, — хмикнув Торен. — Знаєш, що я скажу? Ті самі ми. Просто тепер у нас ще й будинок з кабінетом і винним підвалом.