Розділ 2

На великому подвір’ї сільського голови зібрався натовп. Було багато охочих послухати міського детектива, котрий наче екзотика для місцевих. Його манери були витончені, мова однотонна і правильна. Він нагадував професора із дорогого університету, лише не вистачало окулярів на носі. Старші чоловіки відносились до нього скептично, говорили, що замолодий братись за такі незрозумілі справи. Молоді хлопці з відкритими ротами захоплено слухали кожне сказане ним слово. А незаміжні дівчата мліли від коротких випадкових поглядів і в глибині душі мріяли, щоб він звернув на них увагу.

Сам Антон після довгої прогулянки лісом був подряпаний і знесилений. Як він потрапив у село, не знав. Ноги просто несли вперед, подалі від галявини і в’язкого відчуття страху.

-         Чому ніхто не розповів про інших дівчат? - вимагав він у розгубленого голови.

-         Ті справи давно закриті. Нащо про них згадувати?

-         Тому що це може бути пов’язано. Можливо у вас з’явився серійний вбивця, - оголосив Антон, оглядаючи прискіпливим поглядом натовп.

Люди охали від подиву і жаху, а він дивився на кожного, шукав дивну поведінку, чи якусь не звичну прикмету. Як він мав знайти злочинця, якщо навіть тіла дівчинки не знайшов? Потрібно буде знову повернутись в ліс. І та незнайомка, треба буде її допитати.

-         У лісі я зустрів молоду дівчину. Чому вона живе мов відлюдник?

Тепер селяни здивовано переглядались.

-         Кого це ви зустріли Антоне Івановичу? Всі наші живуть у селі, останнім часом ніхто не відлучався, - збентежено промовив голова.

-         Я не знаю, як її звати. Темноволоса, у червоній жилетці. Я прослідкував за нею. Вона зайшла у дерев’яну хатину, яка знаходиться посеред лісу.

Антон помітив реакцію місцевих і впевненість його зменшилась.

-         Відьма! Я говорила, що вона там є, - раптом закричала стара бабця у чорній хустці.

Усі почали перешіптуватись і детектив стомлено потер очі. Знову ці забобони. І чому сільські люди так полюбляють вірити у потойбічне і неприроднє? Він був впевнений, що всьому є просте пояснення.

-         Що та дівчина вам зробила, що ви так її називаєте? - спробував допитатись Антон.

-         Ніяка це не дівчина. Вона взагалі не наша, - цього разу обізвався дідок. - Ця відьма живе у лісі, на люди не показується. Лише одиниці її бачили. Я зустрічав колись давно, коли ще був молодий. Відьма-спокусниця, хотіла заманити мене у свої тенета. Та я не піддався, повернувся до своєї дружини.

-         Що ти мелеш, Остапе? - гаркнула на діда якась жінка. - Бачив він її. Нікому не показується, а йому красеню показалась. Вип'єш чарку от і бачиш відьом.

Декілька чоловіків засміялись, а Антону щось стиснуло у грудях. Та дівчина теж заманювала його своєю красою, не міг очей відірвати. Детектив мотнув головою, проганяючи недолугі думки.

-         Про відьму слухи ходять дуже давно, - прошепотів голова, нахилившись до нього ближче. - Та я в плітки не вірю. Дурниці це все.

Чоловік наче виправдовувався перед детективом, та тому було байдуже. Йому головне результат. А зачіпок він не мав ніяких.

Наступного дня Антон взяв з собою Степана і знову відправився в ліс. Йому негайно треба було поговорити з незнайомкою. Інтуїція підказувала, що вона проллє на деякі речі світло.

Тепер він вів хлопчину в сторону хатинки.

-         Сюди ми не ходимо, - боязко промовив Степан.

-         Чому ж так? Вам хтось забороняє? – оглянувся детектив.

-         Ні, - здивовано відповів той. – Просто не ходимо. Не знаю чому.

Антону здалось, що хлопець розгубився і занурився у роздуми.

Вони вийшли на поляну, котра нагадувала зелене коло. Опалого жовтого листя на ній зовсім не було, наче його постійно хтось змітав.

-         І що далі? – запитав Степан.

Антон відкрив від подиву рота, не знайшовши хатини на поляні. Тут не було взагалі нічого. Він швидко пішов до того місця, оглянув кожен клаптик землі. Сільський хлопець спостерігав за ним, не приховуючи подиву.

-         Вона була тут, ось прямо тут, - наполягав детектив і тицяв пальцем собі під ноги.

-         Але тут нічого немає. Ніхто в нашому лісі не живе. Тим паче чарівні молоді дівчата. А те що старі бовтають про відьму, все це байки.

Хлопець хмикнув, а детектив обдав його шаленим поглядом.

-         Я знаю, що говорю. Хата стояла тут. Дівчина в неї зайшла.

-         Я не знаю, що ви хочете мені довести, але я нічого не бачу.

-         Я теж. Зараз її нема.

-         Нема, то нема. Тоді ходімо назад.

Для Степана все це було звичайною грою. Він виконував роль проводжатого, гордився що у чомусь потрібен, та він швидко втрачав до всього інтерес. Йому хотілось у село до дівчини.

Детектив навпаки, ще більше набрався азарту знайти незнайомку. Його впертість змушувала доводити справи до кінця. Тому він відправив хлопця геть, а сам засів у кущах. Він не знав чого дочекається, але не збирався нікуди йти.