Те, що називають початком

Ця книга буде проста, можливо не цікава, чи з страшними помилками. Але вона буде з частинкою моєї душі, моїми щирими словами, частинкою мого життя і навіть фантазії, тому мені не соромно. Я її напишу і гадаю що вона нехай  буде не топовою але частинкою чогось живого. 

Коли хтось починає тобі розказувати як треба жити, тобі набридає, в той момент зароджується негатив по відношенню до тієї людини. Кожен хоче претендували на соціальну владу не розуміючи самої її природи. Люди не мають прямого розуміння що слово може настільки завдати болю, стільки страждань що воно може зламати їй ціле життя. Наскільки ж приємно бути простим, не ускладнювати собі життя, спокійно йти до мети і не робити проблему через сумку яку ти не змогла купити. Адже мало хто розуміє що щастя в іншому а не в речах і статках, те що ми називаємо правильним в результаті виявляється сміттях, брехнею яка сіє хаос та армагедон в сім'ях. Світ нав'язувати людям стандарти які вигадані через дурість і віру що це змінить світ на краще, але все що покращить світ, життя, це люди, народи які будуть знаходити компроміси, спілкуватися, домовлятися. 

Коли не знаєш за що взятися часто виникають сумніви на рахунок себе та твого ніби успіху, як правильно почати що зробити спершу,  як бути на плаву навіть коли до болю важко, це дуже складні питання на які не всі дадуть відповідь. Покладаючись на себе, робиш крок за кроком в майбутнє, віддаючи всі свої сили на реалізацію заповітних мрій. Але який результат, ти виснажена, в тебе емоційне вигорання і вже нічого з того що ти любила не приносить тобі будь-якого задоволення. Минуле тягнеться за мною, як тінь. Але я вже не тікаю. Я залишаюся з собою, йду до себе, до правди, до світла. Колись я думала, що все мине саме. Що біль згасає, якщо про нього не говорити і не згадувати. Але він мовчав разом зі мною. Ріс. Міцнів. Ставав моєю тінню, яка завжди була зі мною. Я не знаю що буде далі. Можливо, я знову впаду. Можливо, загубився в собі ще раз. Але зараз я обираю йти і не озиратися, хоча я сильно вплуталася в ці кайдани, в цю нестерпну буденність. Якщо тінь хоче йти за мною - нехай. Але тепер я веду. 

Повітря було холодне, але я відчувала його вперше за довгий час. Не крізь спогади, не крізь страх - просто як воно є. Я стояла перед дверима, яких не торкалася роками. Старе дерево, подряпини на замку, іржаві петлі. Минуле мовчали, але я чула його. У кожному скрипі. У кожному подиху. Рука здригнулась, коли я торкнулась ручки. Я знала, що там - не просто кімната. Там - усе, що я ховала. Я відкрила. Повільно. Без поспіху. І перше, що я побачила - була тінь. Вона не рухалась. Просто стояла в кутку. Вона чекала. Я не здригнулась. Не відвела погляд. - Йдемо, - прошепотіла . І вона пішла за мною. Але вже не попереду. 

Я йшла повільно. Не тому, що не знала куди. А тому, що вперше дозволила собі йти куди хочу, а не тікати від чогось. Повітря було холодним, але не жалом. Воно обіймало - наче питало: "Ти точно готова?" Я мовчала. Але десь всередині щось стискалось. Кожен мій крок лунав у тиші. Двері знайомо скрипнули.
Той самий звук, який я чула в дитинстві. Тоді я боялась його, ховалась під ковдрою і притискала подушку, ніби це могло мене врятувати.
Я зайшла всередину.
Повітря було важке. Не від пилу — від спогадів.
Тінь мовчала. Вона йшла за мною, торкаючись речей, яких я боялася навіть поглядом.
Я пройшла повз стіни з порожніми рамками. Колись тут були фотографії.
Пам’ятаю одну з них — я з мамою, ще маленька, усміхнена.
А тепер рамки — порожні. Ніби спогади стерлись, бо я їх не торкалась.
Зупинилась біля дверей у свою стару кімнату.
Рука тремтіла.
Тінь стояла за спиною — ніби чекала, чи наважуся.
Я відкрила двері.
Усе залишилось, як було.
Стіл трохи покосився. Лялька лежала без руки. Дзеркало тріснуте.
І вікно, через яке я мріяла втекти.
Я підійшла до шафи. Вона, як завжди, не зачинялась до кінця.
Відкрила.
На дні лежала коробка. Я знала про неї, але давно про неї не згадувала.
Тінь стала ближче. Вперше — майже поряд.
Ніби вже не спостерігала, а була поруч.
Я сіла на підлогу і відкрила коробку.
Всередині були старі малюнки. Папірці, де я писала собі — і нікому не показувала.
І фото. Маленька я. Посміхаюсь, волосся розтріпане. А очі… очі ще вірили.
Я не стрималась.
Сльози самі з’явились.
— Я хотіла зберегти її… — прошепотіла я.
— Але ти загубила її в темряві, — відповіла Тінь.
— Я не знала, як інакше.
— Але я пам’ятаю її, — сказала вона тихо. — Вона ще тут. Ти просто маєш дістатись до неї.

Я не знала, скільки так сиділа.
Час ніби зупинився.
Коробка лежала на колінах, а в руках — фото. Та маленька я дивилась просто в душу.
Мені стало важко дихати. Горло стискало.
Я ніколи не пробачила собі, що загубила її.
— Привіт, — прошепотіла я.
І раптом щось змінилось.
Наче повітря затремтіло. Дзеркало в кутку трохи потьмяніло — і я побачила її.
Себе. Маленьку. В тому самому светрі, з якого не хотіла вилазити. З подряпиною на коліні. З щирими, але сумними очима.
Вона сиділа в ліжку, обіймаючи коліна. І дивилась на мене.
— Я знала, що ти прийдеш, — сказала вона тихо.
— Ти чекала?..
— Завжди.
Я не підійшла одразу.
Мені було соромно. Не через неї. Через себе. Через те, як довго я тікала.
— Пробач… — я сіла навпроти. — Я залишила тебе.
— Ти не могла інакше.
— Я була слабка.
— Ні. Просто маленька.
Вона торкнулась моєї руки. Її пальці були теплі. Не примарні. Справжні.
А я — вперше відчула себе цілою.
Тінь стояла осторонь. Вона мовчала. І я знала — цього разу, вона не втручатиметься.
Бо це — наш момент. Мій. І моєї внутрішньої дівчинки, яку я нарешті наважилась обійняти.

Вона тримала мене за руку.
Така маленька. Така відкрита.
І я, доросла, сиділа поруч, мовчки. Вперше не ховаючись, не втікаючи, не роблячи вигляд, що все добре.
Вона дивилась уважно.
Очі — ті самі. Тільки ще без страху. Ще з надією.
— Можна тебе щось запитати? — її голос був тоненький, як шепіт сну.
— Так, — я кивнула.
Вже тоді знала, що почую.