Частина VІ. Людина добровільно віддала життя кращій версії себе

Ерік Данн вирішив віддати своє життя іншій людині о 06:17 корабельного часу.

О 06:18 Мара створила для цього форму.

Лія дивилася на документ уже хвилину й усе ще не могла вирішити, що ображає її більше: сама ситуація чи те, наскільки професійно виглядав заголовок.

ДОБРОВІЛЬНИЙ ПРОТОКОЛ ПЕРЕДАЧІ БІОЛОГІЧНОГО НОСІЯ АЛЬТЕРНАТИВНІЙ СУБ’ЄКТИВНО-БЕЗПЕРЕРВНІЙ ОСОБИСТОСТІ.

Нижче дрібнішим шрифтом:

Версія 1.0.

І ще нижче:

Не затверджено жодною відомою цивілізацією.

Лія підняла очі.

— Ти серйозно?

Мара стояла навпроти, схрестивши руки.

— Я не знайшла стандартного документа.

— Дивно.

— Земне законодавство чомусь не передбачає добровільного переселення непрожитого майбутнього в теперішній організм.

— Недопрацювання.

— Я теж здивована. Там є триста сорок сім сторінок про спадкування корпоративних активів після кріосну, але нічого про метафізичну заміну власника нервової системи.

Саера сиділа поруч і переглядала текст.

— Пункт дванадцять.

Лія опустила погляд.

«Я усвідомлюю, що процедура може призвести до смерті, розщеплення, дублювання, втрати особистості, часткового співіснування двох свідомостей, неконтрольованого обміну пам’яттю або юридично складної ситуації, для якої на момент підписання не існує пристойного терміна».

Лія подивилася на Мару.

— «Юридично складної ситуації»?

— Я спростила.

— Що було до цього?

— «Хаосу».

— Поверни.

— Ні. Мей сказала, що документ повинен виглядати професійно.

Докторка Мей Лорен стояла біля медичного кокона й навіть не озирнулася.

— Я сказала, що якщо ви вже перетворили медичний відсік на митницю між реальностями, принаймні не пишіть слово «хаос» у формі згоди.

На ліжку сидів Ерік.

Живий.

Ще однозначно Ерік.

Він виглядав спокійніше, ніж усі інші, що саме по собі було підозріло.

Перед ним стояв невеликий екран.

Чорний.

Вимкнений.

Але всі знали, хто з’явиться там, щойно Ерік попросить.

Інший Ерік.

Версія, яка не полетіла на «Едемі-7».

Версія, яка залишилася на Землі.

Одружилася.

Мала двох доньок.

Старшу звали Нора.

Молодшу — Лесса.

Версія, яка пам’ятала двадцять сім років життя, яких у цьому Всесвіті не існувало.

Ерік узяв планшет із документом.

Лія відразу сказала:

— Не підписуй.

Він підняв очі.

— Це наказ?

Лія відкрила рот.

Закрила.

Останні кілька книжок її життя надзвичайно ефективно вчили, що слово «наказ» у питаннях чужого тіла має погану історичну репутацію.

— Ні.

— Тоді що?

— Прохання.

Ерік усміхнувся.

Слабо.

— Це нове.

— Не звикай.

Він поклав планшет на коліна.

— Я вже вирішив.

— Ти був під впливом Тіні.

— Так.

— Вона показувала тобі дітей.

— Так.

— Життя, яке виглядало кращим.

— Так.

— Це маніпуляція.

Ерік подумав.

— Можливо.

— «Можливо»?

— Капітанко, якщо людина показує іншій фотографії власних дітей, щоб переконати її не їхати на війну, це теж маніпуляція?

— Цих дітей немає.

Ерік здригнувся.

Лія відразу пошкодувала.

Але не забрала слова.

Бо правда теж мала право залишатися неприємною.

— Для мене, — сказав він.

— Еріку…

— Для нього вони є.

Лія подивилася на чорний екран.

— Він не ти.

— Знаю.

— Тоді чому віддаєш йому своє тіло?

Ерік довго мовчав.

Мара перестала рухатися.

Навіть її сарказм іноді мав інстинкт самозбереження.

— Бо він хоче жити більше, ніж я.

Мей різко повернулася.

— Це вже клінічно значуща фраза.

Ерік усміхнувся.

— Я знав, що ви скажете.

— І правильно знав.

Мей підійшла.

— Ти хочеш померти?

— Ні.

— Хочеш припинити існувати?

— Не знаю.

— Це не одне й те саме.

— Знаю.

— Тоді поясни.

Ерік провів рукою по обличчю.

— Я втомився.

Лія стиснула щелепу.

Тіні справді любили цю фразу.

Можливо, тому що вона працювала.

Можливо, тому що майже кожна людина в певний момент могла сказати її чесно.

— Я не хочу вмирати, — продовжив Ерік. — Але коли дивлюся на нього…

Він кивнув на екран.

— …бачу людину, яка пам’ятає, навіщо прокидатися.

Ніхто не відповів.

Ерік усміхнувся сумно.

— У нього є Нора.

Лія тихо сказала:

— Нори немає.

— У нашому Всесвіті.

— Це єдиний, де в тебе є тіло.

— Саме.

У кімнаті стало холодніше.

Не фізично.

Мара повільно сказала:

— Ти вважаєш, що він має більше прав на твоє тіло, бо його життя суб’єктивно краще?

— Ні.

— Тоді?

Ерік подивився на власні руки.

— Я хочу подарувати.

Мара завмерла.

— Тіло не подарунок.

— Чому?

— Тому що…

Вона не закінчила.

Аела стояла біля стіни.

До цього мовчала.

Тепер сказала:

— Бо подарунок не повинен убивати того, хто дарує.

Ерік подивився на неї.

— Ти прокинулася в тілі, якого раніше не мала.

— Так.

— І живеш.

— Так.

— Чому він не може?

Аела підійшла ближче.

— Може.

Лія різко:

— Аело.

— Я не сказала, що повинен.

Вона стала перед Еріком.

— Я кажу, що твоє питання чесне.

Ерік кивнув.

— Дякую.

— Але є різниця.

— Яка?

Аела торкнулася власних грудей.