Частина ІІІ. Саера мала двох Лій, і жодна не полегшувала дипломатію

Саера прокинулася від поцілунку.

Це було б значно приємніше, якби вона одразу зрозуміла, хто саме її цілує.

Очі вона не розплющувала ще кілька секунд.

Теплі губи торкалися її дуже обережно — не наполегливо, не жадібно, майже знайомо. Рука лежала на її талії. Пальці знали точне місце, де астеріанська шкіра реагувала на тепло сильніше.

Занадто точне.

Саера розплющила очі.

Лія лежала поруч.

Темне волосся розсипалося по подушці. Очі дивилися з тією ледь насмішкуватою ніжністю, яку капітанка показувала рідко, зазвичай коли була впевнена, що ніхто, крім Саери, не бачить.

— Доброго ранку, — сказала Лія.

Саера не рухалася.

Потім подивилася на двері.

Зачинені.

На стелю.

Освітлення нічного режиму.

На ліжко.

Лія.

І лише тоді зрозуміла, що щось не так.

Їхній зв’язок був закритий.

Не просто тихий.

Закритий.

Саера не відчувала нічого.

Жодного знайомого тепла.

Жодного ледь помітного емоційного шуму Лії.

Жодної присутності.

Лише тіло поруч.

І дуже правильна усмішка.

— Відійди, — сказала Саера.

Лія зітхнула.

— Ти завжди була нестерпною зранку.

Саера різко сіла.

— Відійди.

Лія теж сіла.

Спокійно.

На ній була легка темна сорочка Лії.

Справжня сорочка.

Не відображення.

Не світло.

Саера відчула запах.

Той самий.

Навіть слабкий металевий аромат корабля на шкірі.

— Ти не Лія.

Жінка посміхнулася.

— Дуже романтичний початок дня.

Саера відступила до краю ліжка.

— Де вона?

— На містку.

Це прозвучало занадто швидко.

Наче відповідь уже була підготовлена.

Саера перевірила внутрішній комунікатор.

— Мара.

Тиша.

Жінка поруч схилила голову.

— Вона не чує.

— Чому?

— Бо ти просила тиші.

Саера подивилася.

— Я?

— Сорок років тому.

Саера завмерла.

Тінь.

Звичайно.

Але не така, як раніше.

Не в екрані.

Не за склом.

Не в металевій поверхні.

Вона сиділа на ліжку.

У кімнаті.

Фізично.

Саера побачила легкий рух тканини від її дихання.

— Ти не можеш бути тут.

— Ти говорила це першого разу, коли я повернулася додому після нашої великої сварки.

— Я ніколи…

— Не в цьому житті.

Тінь опустила ноги на підлогу.

Саера відразу підняла руку.

— Не наближайся.

Тінь зупинилася.

І саме ця слухняність була гіршою за порушення.

— Добре.

— Як ти вийшла?

— Не знаю.

— Брешеш.

— Можливо.

— Лія бреше інакше.

Тінь засміялася.

— Це ти говорила і їй.

Саера подивилася на неї.

Не на обличчя.

На рухи.

Положення плечей.

Руки.

Вона була схожа на Лію.

Надзвичайно.

Але справжня Лія завжди мала приховану напругу. Наче навіть у ліжку частина її мозку контролювала тиск у реакторі, маршрут корабля й кількість військових переворотів на квадратний метр.

Ця Лія була розслаблена.

Небезпечно.

Такою Саера уявляла її після дуже довгого життя без війни.

— Ти та, що прожила зі мною сорок три роки.

— Так.

— І тепер маєш тіло?

— Тимчасово.

— Завдяки чому?

— Тобі.

Саера похолоділа.

— Поясни.

— Ти вчора думала про мене.

— Ні.

— Про життя.

— Це не те саме.

— Для нас майже.

Саера повільно встала.

Тінь залишилася сидіти.

— Ви живете в бажаннях?

— Ми народилися в можливостях.

— Гарна фраза.

— Мара навчила.

— Твоя Мара?

— Наша.

Саера не хотіла знати, що означає «наша».

Саме тому запитала:

— У вашому житті Мара теж була з нами?

— Довго.

— А потім?

Тінь опустила очі.

— Вона пішла.

— Куди?

— Повернулася до мережі.

— Ма-Раель?

— Так.

Саера подумала про справжню Мару.

Про живе тіло.

Про її незграбну звичку вдавати, що серцебиття — технічна несправність.

— І Лія?

— Не зупиняла її.

— Чому?

Тінь підняла погляд.

— Бо любила.

Саера відчула роздратування.

— Не використовуй це слово як універсальне виправдання.

— Це ти мене навчила.

— Ні.

— Інша ти.

— Саме.

Тінь усміхнулася.

— Ти вже говориш як вона.

Саера хотіла відповісти.

Комунікатор ожив.

— Саеро?

Справжній голос Лії.

Саера подивилася на Тінь.

Та не зникла.

— Я тут.

— Чому твоя біометрія показує двох людей у каюті?

Саера повільно сказала:

— Бо в мене гостя.

Пауза.

— Хто?

Тінь усміхнулася.

Саера дивилася їй прямо в очі.

— Ти.

На тому боці зв’язку запанувала тиша.

Потім:

— Я вже йду.

Мара вклинилася:

— Капітанко, нагадую, що біг коридорами збільшує ризик…

Зв’язок обірвався.

Тінь підняла брову.

— Вона все ще так робить.

— Що?

— Відключає Мару.

— Так.

— Миленько.

— Не називай її так.

— Чому?

Саера зрозуміла, що не має відповіді, яка не звучала б як ревнощі.

Це розлютило ще більше.

Тінь усміхнулася ширше.

— О.

— Що?

— Я пам’ятаю цей погляд.

— Мовчи.

— Ми сварилися через нього років двадцять.

— У вас було дуже багато вільного часу.

— Саме.

Двері відчинилися.

Справжня Лія ввійшла настільки швидко, що майже врізалася в стіну.