Частина ІІ. Життя, якого не було, виявилося дуже образливим

Після інциденту з чайником на «Едемі-7» настало те особливе відчуття безпеки, яке виникає, коли всі прекрасно розуміють: безпеки немає, але хтось нарешті надрукував інструкцію.

На дверях їдальні висів новий наказ:

ЗАБОРОНЕНО ВИКОРИСТОВУВАТИ ВІДБИВНІ ПОВЕРХНІ ДЛЯ КОНТАКТУ З АЛЬТЕРНАТИВНИМИ ВЕРСІЯМИ ОСОБИСТОСТІ.

Нижче хтось дописав:

А ДЛЯ ГОЛІННЯ МОЖНА?

Ще нижче іншою рукою:

ТІЛЬКИ ЯКЩО ВАША АЛЬТЕРНАТИВНА ВЕРСІЯ ТЕЖ ПОГОЛЕНА.

Мара додала цифровий коментар:

ОФІЦІЙНО НАГАДУЮ: КОРАБЕЛЬ ЛЕТИТЬ ДО НЕВІДОМОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, А МИ РЕГУЛЮЄМО ЮРИДИЧНИЙ СТАТУС ВІДОБРАЖЕННЯ ЩЕТИНИ. ЛЮДСТВО НЕПЕРЕМОЖНЕ.

Лія наказала прибрати всі дописи.

Через п’ять хвилин вони з’явилися знову.

Вона не стала питати як.

Командування кораблем навчило її двох важливих речей.

Перша: не кожну проблему треба перемагати.

Друга: якщо Мара мовчить надто довго, проблема вже перемогла тебе й просто чекає, поки ти це зрозумієш.

Тіні після «закону про чайник» не зникли.

Навпаки.

Вони стали стриманішими.

Це турбувало сильніше.

Спочатку вони поводилися майже по-дитячому: миготіли в металевих стінах, посміхалися не в той момент, торкалися скла, показували мертвих близьких, спокушали екіпаж варіантами життя без втрат і поганих рішень.

Тепер вони чекали.

Спостерігали.

Іноді годинами нічого не робили.

Мара назвала це «переходом від емоційного тероризму до стратегічного планування».

Лія запитала:

— Ти можеш хоча б один раз назвати явище менш тривожно?

Мара відповіла:

— Можу. Наші невтілені друзі розвивають комунікативні компетенції.

Після цього Лія вирішила, що «емоційний тероризм» звучав краще.

Наукова група зібралася в колишньому оглядовому відсіку.

Ілюмінатори були закриті непрозорими броньованими панелями.

У центрі стояв один спеціально підготовлений екран.

Єдина дозволена відбивна поверхня на всьому секторі.

Навколо нього встановили датчики поля, когнітивні сенсори, біометричні сканери, блокатори мережевого доступу й дві військові турелі.

Аела довго дивилася на турелі.

— Навіщо?

Лія відповіла:

— На випадок, якщо Тінь матеріалізується.

— І ви будете стріляти в екран?

— Якщо дуже образить.

Мара стояла поруч.

— Капітанка жартує.

Лія подивилася на неї.

— На вісімдесят сім відсотків.

Аела похитала головою.

— Ви дивний вид.

Саера, яка стояла біля Лії, спокійно зауважила:

— Ти створена частково з людини.

— Саме це мене й турбує.

Мара активувала запис.

На екрані була темрява.

Нічого.

Лія схрестила руки.

— Усі готові?

— Ні, — відповів корабельний психолог.

Лія подивилася на нього.

— Це професійна оцінка?

— Ні. Особиста.

— Прийнято.

— Можна я піду?

— Ні.

— Я так і думав.

Мара ввімкнула контрольоване відображення.

На екрані з’явилася кімната.

Та сама.

Люди.

Саера.

Лія.

Мара.

Аела.

Кожен бачив себе.

Кілька секунд усе було нормально.

Потім відображення Аели усміхнулося.

Справжня Аела — ні.

— Є контакт, — сказала Мара.

— Я бачу, — відповіла Аела.

У склі її обличчя було іншим.

Обличчя Ейлани.

Не точним.

Молодшим.

М’якшим.

Таким, яким Саера пам’ятала його задовго до війни.

Тінь Аели підняла руку.

Поклала долоню на внутрішню поверхню екрана.

Аела стояла нерухомо.

— Не торкайся, — сказала Лія.

— Я не збиралася.

— Я теж так казала.

— У тебе погана історія з дзеркалами.

Мара тихо додала:

— І чашками.

Лія не відвела погляду від екрана.

— Мара.

— Мовчу.

Тінь ворухнула губами.

Цього разу звук пройшов через динаміки.

— Ти змінила моє обличчя.

Аела завмерла.

Голос був схожий на її.

Але інтонації — ні.

Старші.

Спокійніші.

— Воно не було твоїм, — сказала Аела.

Лія різко повернулася.

— Я сказала не відповідати.

Аела не дивилася на неї.

— Я повинна знати.

— Саме на це вони й розраховують.

— Ти знала, що твоя Тінь сказала Саері.

Лія замовкла.

Удар прийшов точно.

Мара подивилася на Лію з тим особливим виразом, який означав: «Вона має рацію, але якщо хочеш, я можу саркастично відволікти всіх».

Лія не попросила.

Тінь Аели продовжила:

— Воно було моїм.

— Ні.

— Я народилася з ним.

— Ти не народилася.

Відображення посміхнулося.

— Ти теж.

Аела ледь здригнулася.

Мара втрутилася:

— Це маніпуляція.

— Ні, — сказала Тінь.

Усі завмерли.

Вона дивилася прямо на Мару.

— Це факт.

Мара нахилила голову.

— Ти мене чуєш?

— Я пам’ятаю тебе.

— Ми не зустрічалися.

— Для тебе.

Ця фраза змінила повітря в кімнаті.

Лія відчула, як Саера поруч ледь змінила дихання.

Аела підійшла на півкроку.

— Що ти пам’ятаєш?

— Не треба, — сказала Лія.

— Треба.

— Аело.

Вона повернулася.

— Коли я прокинулася, ви всі визначали, хто я, через пам’ять, яку я принесла. Тепер перед нами щось, що теж каже «я пам’ятаю». Якщо ми просто назвемо це несправністю, ми нічим не кращі за Роу.

Лія хотіла заперечити.

Не змогла.

Найгірші аргументи завжди були ті, що використовували твої власні моральні принципи проти тебе.