Пролог. Дзеркало зробило перший рух, і це було неввічливо

Евера залишилася позаду.

Принаймні саме це стверджували навігаційні системи.

Планета вже перетворилася на маленьку фіолетову крапку серед холодних зірок, потім зникла з візуального діапазону, потім із допоміжних сенсорів, а через кілька годин навіть найбільш нервові члени екіпажу перестали перевіряти, чи не виросла вона випадково за кормою вдруге.

У нормальному Всесвіті це мало означати, що небезпека минула.

На «Едемі-7» слово «нормальний» уже давно використовували переважно в історичному значенні.

Корабель ішов крізь темряву на мінімальній швидкості, відновлюючи системи після втручання «Елізіума-2», контакту з Еверою й чергової спроби людства перетворити незрозумілу інопланетну технологію на бізнес-модель до того, як хтось устиг запитати, чи не знищить вона цивілізацію.

Мара називала це стабільністю.

— За нашими стандартами, — уточнила вона, — якщо сьогодні ніхто не відкриє портал у мертву цивілізацію, не воскресить колишню кохану й не оголосить живу планету стратегічним активом Землі, день можна вважати відпусткою.

Лія Арден нічого не відповіла.

Вона стояла біля великого ілюмінатора оглядового відсіку й дивилася на зорі.

Після Евери їй хотілося бачити щось, що нічого від неї не хотіло.

Зорі підходили ідеально.

Вони горіли на відстані світлових років, не пропонували їй ідеального життя, не відтворювали померлих, не вимагали дипломатичних поступок, не мали прихованих регенераційних камер і, наскільки було відомо сучасній науці, не намагалися поцілувати її голосом Саери.

Лія вже вважала це ознакою високої культури.

За спиною тихо відчинилися двері.

Вона не обернулася.

— Якщо це доповідь про пошкодження, залиш її Марі.

— Мара сказала залишити її тобі.

Лія впізнала голос.

Саера.

— Зрада на найвищому рівні.

— Вона назвала це делегуванням.

— Вона називає делегуванням усе, що їй ліньки робити.

Голос Мари одразу пролунав із динаміка:

— Я все чую.

— На це й розраховано.

— Капітанко, у мене немає фізіологічної потреби ображатися.

Лія нарешті озирнулася.

— У тебе тепер є тіло.

— Саме тому я ображаюся значно якісніше.

Саера ледь усміхнулася.

Після Евери вона виглядала спокійною, але Лія вже занадто добре знала різницю між астеріанським спокоєм і станом, коли астеріанка лише дуже дисципліновано приховує бажання когось викинути в шлюз.

Саера підійшла ближче.

Їхній зв’язок залишався закритим.

Добровільно.

Це все ще здавалося Лії дивним.

Колись відсутність Саери у власній свідомості лякала її. Після їхнього ритуалу меж, після трьох вдихів, після Евери й надто переконливої версії коханої, яка обіцяла ніколи не закриватися, ця тиша стала іншою.

Не порожнечею.

Простором.

Відстанню, яку можна було подолати лише після запрошення.

Лія досі вчилася любити цю відстань.

Людство, подумала вона, взагалі погано поводилося з відстанями. Побачивши чужу планету, воно хотіло висадитися. Побачивши чужу таємницю — розкрити. Побачивши чужу людину — зрозуміти до кінця, бажано без її участі.

Саера зупинилася поруч.

Їхні плечі майже торкалися.

Майже.

Після Евери це слово набуло окремої еротичної ваги.

— Ти давно тут? — запитала Саера.

— Не дуже.

— Мара сказала сорок сім хвилин.

— Мара стежить за мною.

— Я стежу за кораблем, — втрутилася Мара. — На жаль, ви перебуваєте всередині.

Лія зітхнула.

— Я просто хотіла побути в тиші.

Мара замовкла.

На три секунди.

— Це було надзвичайно образливо після всього, що ми пережили з Тишею.

— Мара.

— Уже мовчу.

Вона не мовчала.

Просто вимкнула динамік.

Лія знову подивилася на зорі.

Саера стала поруч.

Їхні відображення з’явилися в темному склі ілюмінатора.

Лія бачила себе: темне волосся, втомлене обличчя, формений комбінезон, який пережив стільки катастроф, що мав би отримати військове звання.

Поруч відбивалася Саера.

Світліша шкіра, тонкі астеріанські візерунки біля шиї, холодний блиск очей, який Лія колись сприймала як відстороненість.

Тепер вона знала: за цією холодністю існував цілий світ.

Сади.

Біль.

Ейлана.

Страх.

Ніжність.

І дуже погане почуття гумору, яке Саера старанно приховувала, щоб не втратити репутацію представниці давньої цивілізації.

Лія дивилася на їхні відображення.

Саера стояла трохи позаду.

У склі вони здавалися ближчими.

Лія помітила це й усміхнулася.

— Що? — запитала Саера.

— Нічого.

— Ти посміхнулася.

— Це ще не злочин.

— На твоєму обличчі виглядало підозріло.

— Можливо, я думала про щось непристойне.

Саера повільно повернула голову.

— Справді?

Лія відчула знайоме тепло під ребрами.

Їхній ментальний зв’язок був закритий, тому вона не знала, чи Саера відчула те саме.

Це робило ситуацію значно цікавішою.

І значно небезпечнішою для дисципліни.

— Можливо, — повторила Лія.

Саера наблизилася на кілька сантиметрів.

— Ти могла б сказати.

— Тоді це перестане бути непристойною думкою й стане дипломатичною пропозицією.

— Ти боїшся відмови?

— Після Евери? Ні. Я тепер майже колекціоную їх.

Саера тихо засміялася.

Лія любила цей звук сильніше, ніж хотіла визнавати.

Не тому, що він був красивим.

Тому що Саера рідко дозволяла собі сміятися без контролю.

Це завжди було маленьким порушенням її внутрішнього протоколу.

І Лія любила бути причиною хоча б деяких порушень, які не закінчувалися міжзоряною війною.