8. Провал

Наступні дні проходять один за одним, непомітно і підозріло спокійно. Аж доки я не отримую наступне завдання.

Щось не так. Я відчуваю це інстинктивно — тут занадто тихо для складу з нічною зміною. Я вже всередині, біля серверної кімнати, але повітря густе від передчуття пастки. Три секунди до того, як спалахне світло.

Проникнення почалося добре. Вентиляційна шахта виявилася саме там, де показував план, наданий Кендзо вчора ввечері. Склад компанії Harbor Logistics у Сібуї, офіційно — логістичний центр для морських контейнерів, насправді — ще одна фронт-компанія Такумі Муракамі, через яку він переправляє контрабанду й відмиває гроші.

Мета проста: дістатися до офісу на другому поверсі, викрасти фінансові документи з сейфа, вийти непоміченою. Рейджі сказав, що ці документи — останній шматок головоломки, остаточний доказ зв'язку Такумі з кланом Курода. З ними ми зможемо представити справу Оябуну й закінчити це.

Але зараз, стоячи в коридорі біля серверної кімнати, я розумію — щось пішло не так.

Склад занадто тихий. Нічна зміна має бути тут, троє охоронців згідно з розкладом. Але я не чую жодних голосів, жодних кроків, навіть жодного шаркоту взуття по бетонній підлозі.

Тиша абсолютна, мертва.

Інстинкт кричить бігти. Зараз. Поки не пізно.

Але я вже тут. Офіс за двома поворотами, сейф за кодом, який Кендзо для мене дістав. Якщо я піду зараз, місія провалена. Рейджі буде розчарований. Юрі залишиться в небезпеці. Такумі виграє.

Роблю крок вперед. Потім ще один.

Коридор довгий, бетонні стіни, флуоресцентні лампи вимкнені. Я йду в темряві, користуючись тільки маленьким ліхтариком на телефоні. Світло ледь пробиває темряву на метр вперед.

Повертаю за ріг. Сходи вгору, на другий поверх. Піднімаюся повільно, намагаючись не створювати шуму. Кросівки м'які, але кожен крок лунає в моїх вухах як грім.

Другий поверх. Ще один коридор, двері офісів збоку. Знаходжу потрібні — табличка «Management Office».

Пробую ручку. Закрито, але замок звичайний, не електронний. Дістаю відмичку, яку дав мені Кендзо, вставляю в замкову щілину. Працюю повільно, обережно, чую кожне клацання механізму.

Хвилина. Дві. Нарешті замок піддається.

Відчиняю двері, заходжу всередину.

Офіс невеликий, стіл, шафи з документами, сейф у кутку. Підходжу до сейфа, набираю код, який дав Кендзо: 7-4-2-9-1-5.

Клацання і сейф нарешті слухняно відчиняється.

Всередині папки з документами, флешки, конверти з готівкою. Я хапаю папки, швидко переглядаю — фінансові звіти, банківські виписки, контракти. Це воно, те, що мені потрібно.

Засовую папки в рюкзак на спині, закриваю сейф назад.

І тоді спалахує світло.

Яскраве, засліплююче, заповнює весь офіс. Я інстинктивно закриваю очі, потім різко відкриваю.

У дверях стоять троє чоловіків. Охоронці. Один тримає ліхтар, двоє інших — кийки. Вони не виглядають здивованими. Виглядають так, ніби чекали.

— Ну нарешті, — каже той, що тримає ліхтар. — Думали, ти ніколи не дістанешся до сейфа.

Моє серце провалюється. Вони знали. Вони чекали мене.

— Хто ти? — питає інший охоронець, високий, з шрамом через праве око. — Працюєш на конкурентів?

Я не відповідаю. Оцінюю ситуацію. Вони блокують єдиний вихід. У мене немає зброї, тільки ніж у кишені, але проти трьох він не допоможе.

Треба виходити через вікно.

Повертаюся різко, біжу до вікна за столом. Чую, як вони кидаються за мною, кричать щось. Вибиваю вікно ліктем — скло розбивається, осколки падають вниз.

Дивлюся вниз. Другий поверх, висота метрів шість. Внизу контейнери, що можуть або пом'якшити падіння, або переламати всі кістки.

Але вибору немає.

Стрибаю.

Політ коротий, але здається вічністю. Приземляюся на дах контейнера, метал вдаряє в ноги болісно, але, здається, я ціла. Скочуюся вбік, падаю з контейнера на землю, вдаряюся об асфальт.

Біль вистрілює вздовж лівого боку, але адреналін заглушає його. Піднімаюся, біжу до огорожі.

За спиною чую крики. Охоронці вибігають через основні двері складу, біжать за мною. Один говорить по рації, викликає підмогу.

Добігаю до огорожі, перелажу через неї так швидко, як можу. Колючий дріт зачіпає куртку, рве тканину, дряпає шкіру на руці. Ігнорую біль, перестрибую на інший бік.

Сібуя вночі — це лабіринт вуличок, провулків, нічних клубів і барів. Біжу між людьми, які палять біля входів, повз групи п'яних студентів, через переповнені перехрестя.

Озираюся. Охоронці відстають, але не зупиняються. Один говорить по телефону, можливо, координує з кимось іншим.

Повертаю в вузький провулок між будівлями, біжу до іншого кінця. Виходжу на паралельну вулицю, зливаюся з натовпом біля станції метро.

Сідаю на перший потяг, що від'їжджає. Не важливо куди. Головне — геть звідти.