3. Ціна мовчання

Хідео Ямада, шістдесят три роки, вчитель на пенсії. Живе один після смерті дружини. Має внука, вісім років. Завтра свідчить проти клану Ямагуті. Я тримаю його адресу в руці і відчуваю нудоту.

Досьє лежить переді мною на столі, розгорнуте на всі сторінки. Фотографії, копії документів, розклад дня Хідео за останній тиждень. Рейджі дав мені все, що потрібно. 

Хідео був свідком викрадення три місяці тому. Бачив, як троє чоловіків затягли чоловіка в машину. Викликав поліцію, дав покази, ідентифікував двох нападників за фотографіями. Виявилося, що обидва належать до клану Ямагуті. Суд призначено на наступний тиждень.

В голові прокручую свої дії: мені потрібно переконати його відкликати свідчення. Без фізичного насильства, без прямих загроз, а просто переконати.

Я читаю далі. Дружина Хідео померла два роки тому від раку. Син живе в Осаці з дружиною та восьмирічним сином Кенто. Хідео бачить онука раз на два тижні, коли син привозить його до Токіо. Наступна зустріч — сьогодні, о одинадцятій ранку, кафе «Момідзі» біля парку.

У досьє є фотографія Кенто. Усміхнений хлопчик у шкільній формі, ранець за плечима. Темні очі, схожі на дідусеві. Закриваю папку так різко, що вона падає зі столу. Папери розсипаються по підлозі, але я не поспішаю їх підбирати навіть попри те, що цей безлад мене дратує. Просто сиджу, дивлячись на фото Кенто. Восьмирічна дитина, хлопчик, який не має жодного відношення до цього жаху.

Моя рука тягнеться до телефону сама собою. Я хочу набрати Рейджі, сказати йому, що не зроблю цього, бо є межа, яку я не переступлю. Але тоді згадую Юрі. Її обличчя на тому фото, синець на щоці, зв'язані руки. Моя сестра, двадцять один рік, вся життя попереду. Вона теж ні в чому не винна.

Телефон падає назад на стіл. Підбираю папери, складаю досьє назад. Дивлюся на годинник, що щойно відбив десяту ранку. У мене є година, щоб дістатися до кафе «Момідзі».

Одягаюся в щось нейтральне — сірі джинси, темний светр, проста куртка. Волосся забираю в недбалий хвіст. У дзеркалі бачу звичайну дівчину, яка може бути ким завгодно, студенткою, офісною працівницею, просто перехожою. А отже, ніхто не запідозрить у мені небезпеку.

Їду до Едогави метро, виходжу на потрібній станції. Район тихий, житловий. Багато сімей з дітьми, літніх людей, які прогулюються парком. Кафе «Момідзі» стоїть на розі вулиці, невелике приміщення з великими вікнами та дерев'яними столиками всередині.

Я заходжу о десятій сорок п'ять, замовляю каву й сідаю біля вікна. Звідси видно весь зал і вхід. Хідео приходить рівно об одинадцятій. Він нижчий, ніж здається на фото, трохи згорблений, сірі волосся акуратно зачесані. Окуляри в тонкій оправі. Одягнений просто — коричневі штани, світла сорочка під темним кардиганом. Обличчя втомлене, але добре.

Поруч з ним хлопчик Кенто. Він тримає дідуся за руку, щось жваво розповідає. Хідео усміхається, киває, відповідає щось. Вони сідають за столик біля іншого вікна. Офіціантка приносить меню, Кенто одразу показує на картинку з тістечками. Хідео сміється, щось каже. Звичайна сцена, дідусь і онук на недільній зустрічі.

Я роблю ковток кави, але вона не йде. Горло стислось так, що важко ковтнути. Вони замовляють. Кенто отримує велике тістечко з полуницями, Хідео — чай і сандвіч. Хлопчик розповідає про школу, показує щось у зошиті. Хідео хвалить його, гладить по голові.

Мені потрібно зачекати, поки Кенто піде. Син має забрати його о другій годині, згідно з досьє. До того часу вони будуть разом. Я замовляю ще одну каву, потім третю. Сиджу, спостерігаю, намагаюся не думати про те, що маю зробити.

О другій до кафе під'їжджає машина. З неї виходить чоловік років під сорок, схожий на Хідео рисами обличчя. Я одразу в голові констатую, що це син. Він заходить всередину, вітається з батьком, бере Кенто за руку.

— Тату, дякую за сьогодні, — каже він, кланяючись.

— Все гаразд. Наступного разу ще побачимося, — відповідає Хідео, обіймаючи онука. — Кенто, вчися добре, слухай маму й тата.

— Так, дідусю! — хлопчик усміхається, потім вони виходять.

Хідео залишається сам. Він допиває чай, дивиться у вікно. Обличчя стає сумним, коли машина від'їжджає.

Я встаю, беру свою чашку й підходжу до його столика. Серце калатає так голосно, що здається, він має почути.

— Вибачте, чи не заперечуєте, якщо я присяду? — питаю я, вказуючи на порожній стілець навпроти. — Всі інші столики зайняті.

Хідео озирається. Кафе насправді напівпорожнє, але він не заперечує. Просто киває:

— Звичайно, сідайте.

Я сідаю, ставлю чашку на стіл. Він повертається до свого чаю, не звертаючи на мене уваги. Для мене це добрий знак — я для нього просто чергова відвідувачка кафе.

— Гарна погода сьогодні, — кажу я після паузи. — Саме для прогулянки в парку.

— Так, справді, — відповідає він ввічливо. — Мій онук любить той парк. Ми часто ходимо туди після кафе.

— У вас дуже милий онук. Я бачила вас разом, він схожий на вас.

Хідео усміхається, але в його очах з'являється обережність.

— Дякую. А ви... вибачте, ми знайомі?

— Ні, — кажу я тихо. — Але мені потрібно з вами поговорити. Про завтрашній день.