1. Лезо в темряві

Коридор майже порожній, і в цій глухій тиші кожен мій крок звучить занадто голосно, навіть попри те, що я зняла підбори й тепер ступаю босими ногами по холодному мармуру. Залишений позаду клуб гуде приглушеним басом, музика проходить крізь стіни глухим ритмом, ніби це не колонки, а моє серце б’ється десь зовні, видаючи мене кожному, хто здатен слухати.

Я рахую кроки, аби хоча б щось контролювати, бо здається, моя рука занадто тремтить.

Десять.

Він іде попереду повільно, не озираючись, ніби весь світ уже давно належить йому й не існує нічого, що могло б по-справжньому загрожувати. Його постава рівна, рухи точні й економні, і навіть у тому, як він просто рухається коридором власного клубу, є щось небезпечно владне, наче кожен крок — це мовчазне нагадування про ієрархію.

Дев’ять.

Танто вже в моїй руці, і я відчуваю, як рукоять повільно зволожується від поту, як шкіра ковзає, і мені доводиться стискати сильніше, щоб не видати себе ще до того, як все почнеться. Це не моя зброя і не мій світ, я звикла тримати скальпель і затискачі, а не клинок для вбивства, але сьогодні різниця стирається, бо результат має бути один.

Вісім.

Я уявляла цей момент безліч разів за останні три дні, прокручувала його перед очима, коли не могла заснути, коли дивилася на фото моєї сестри Юрі, на її зв’язані руки й розширені від страху очі. У моїх фантазіях усе було просто: я підходжу, швидкий точний удар між ребра, лезо входить глибоко, він падає, я тікаю, і все закінчується.

Сім.

Але у фантазіях не було запаху його парфуму — темного, гіркого, з металевою нотою, що нагадує про кров, — і не було відчуття його присутності, яке зараз тисне на мене сильніше, ніж будь-який страх.

Шість.

Тато навчив мене тримати ніж, коли мені було дванадцять, і тоді я сміялася з його серйозності, не розуміючи, чому він так наполягає.

— Ая, світ жорстокий, — казав він. — Якщо не зможеш захистити себе, тебе зламають.

Я не повірила. Я хотіла бути медсестрою, рятувати людей, а не калічити їх. Тепер я знаю, що він просто бачив далі, ніж я.

П’ять.

Моя долоня тремтить, але я змушую себе зробити ще крок. Якщо я зупинюся зараз, якщо дам собі секунду на сумнів, усе розвалиться.

Чотири.

Юрі. Її ім’я пульсує в мені разом із кров’ю.

Три.

Я більше не маю права на страх.

Два.

Я прискорююся й кидаюся вперед, спрямовуючи лезо точно туди, куди потрібно, між третім і четвертим ребром, трохи нижче лопатки, туди, де удар буде смертельним і швидким. Я знаю анатомію. Я знаю, як зупинити серце.

Але в ту ж мить він обертається — так, ніби він від самого початку знав, що я за його спиною, і просто дозволяв мені підійти ближче. Його рука перехоплює моє зап’ястя з такою силою, що біль миттєво прострілює до плеча, пальці стискаються, як залізні лещата, і я втрачаю контроль над лезом ще до того, як усвідомлюю, що сталося. Він викручує мою руку, танто вислизає й дзвенить об підлогу, а я хочу вдарити його коліном, намагаюсь вирватися, але він рухається швидше.

Рейджі Санчес. Його ім’я не вимовляють голосно — його кажуть тільки з дозволу власника. Він не просто фактичний глава клану. Він — центр тяжіння, точка, навколо якої обертається все: клуби, гроші, зброя, люди. Навіть повітря в його присутності стає густішим, наче знає, кому належить.

Високий, витончено небезпечний, із тією особливою пластикою рухів, що видає хижака — не метушливого, а впевненого у своїй перевазі. Кожен рух під тканиною дорогої сорочки натякає на силу, яка не потребує демонстрації.

Його обличчя — різке, майже аристократичне. Темні очі — спокійні, холодні, з тим глибинним блиском, що з’являється тільки в тих, хто вже бачив кров і не відводив погляду. Коли він дивиться, здається, що тебе не просто оцінюють — тебе розкладають на складові і в процесі вивчають. Вирішують, залишити чи знищити.

Він пахне дорогою темрявою — димом, шкірою, чимось гіркувато-металевим. Запах не надто виразний, але він чіпляється за легені, осідає під шкірою.

Рейджі — фактичний глава клану якудза, хоча формально кланом поки керує його батько. Однак його слово вже зараз — остаточне. Він контролює порти, азартні заклади, нічні клуби, «захист» бізнесів. Він вирішує, хто зникне без сліду, а хто процвітатиме під крилом його клану.
Його бояться не через жорстокість, а через те, що Рейджі не карає в гніві.

І зараз, коли він перехоплює моє зап’ястя, у його русі немає поспіху, лише контроль. Суха, точна сила. Його пальці обхоплюють мою руку так, ніби він стискає не кістки й сухожилля, а саму мою суть — і ламає її під себе.

За секунду моя спина вже притиснута до холодної стіни, повітря вибите з легенів, а його тіло — переді мною, так близько, що я відчуваю тепло його грудей навіть крізь тканину. Однією рукою він тримає обидва мої зап’ястя над головою, і я усвідомлюю власну безпорадність з такою чіткістю, що це аж принижує.

Правою він піднімає мій ніж.

— Цікавий вибір, — говорить він тихо, і в його голосі немає ні гніву, ні поспіху, лише холодна цікавість. — Танто, як традиційно. Але для коридору — занадто пафосно.