16

Це сталося через кілька днів після того, як Влад випадково побачив її таємницю. Мія більше не ховалася. Вона знала, що він прийде, і цього разу не зачинилася в кімнаті.

​Влад стояв у дверях її вітальні. Він не намагався підійти близько, даючи їй простір, якого вона так потребувала.Мія сиділа на дивані, обхопивши себе руками, і дивилася на Влада. Тепер, коли він знав частину історії від брата, вона відчула, що мусить розповісти свою версію — ту, яку не знав навіть Мирослав у всіх деталях.

​— Він розповів тобі,  — почала вона, і її голос був сухим.
​Влад не перебивав. Він сів навпроти, на журнальний столик, щоб бути на одному рівні з її очима.

​— Того вечора я прийшла до нього, бо вірила, що ми поговоримо, — Мія заплющила очі, і спогади нахлинули на неї, як крижана вода. — Там були його друзі. Вони пропонували мені пити, сміялися, підштовхували один одного ліктями. Я відчула це майже відразу — липкий, брудний страх. Щось було не так у їхніх поглядах. Я зрозуміла, що вони хочуть мене підпоїти. Я встала, щоб піти, але вони перегородили двері. Сміялися, казали, що я «недоторканна» і що сьогодні це зміниться.

​Її пальці сильніше вчепилися в тканину светра.

​— Я кинулася на кухню. Там на столі лежав ніж. Я схопила його... мої руки так тремтіли, що я ледь його тримала. Я кричала, щоб вони відійшли. А вони... вони просто сміялися. Для них це була гра. Один із них, той, кого я вважала другом, зробив крок до мене, намагаючись вирвати ніж, і я... я зачепила його. Смуга крові на його руці змінила все.

​Мія здригнулася, наче відчула той холодний протяг з минулого.

​— У них зірвало дах. Сміх зник. Вони вибили ніж у мене з рук, повалили на підлогу... Вони схопили той самий ніж. Він сказав: «Раз ти так любиш гратися з гостротою, подивимося, як ти заспіваєш тепер». Вони почали різати мене... ключиці, спину, руки... Вони не хотіли вбивати, вони хотіли залишити мітки. Вони завдавали рану за раною, поки я просто не перестала кричати. Я пам'ятаю тільки холод металу і те, як мій білий светр ставав червоним.
​Вона підняла очі на Влада. В них не було сліз — лише випалена пустеля.

​— А потім увірвався Мирослав. Він вибив двері, я почула його крик, звук бійки... Але для мене все вже закінчилося. Я мовчала рік не тому, що боялася їх. А тому, що щоразу, коли я відкривала рот, я відчувала смак тієї металевої крові. Я захищалася, Владе. Я боролася, але програла.

​Влад слухав, і кожне її слово врізалося в нього глибше за будь-який ніж. Він бачив перед собою не тендітну дівчину, а людину, яка пройшла через бійню і винесла звідти свою понівечену гідність.

​— Ти не програла, Міє, — голос Влада вібрував від стримуваної люті на тих виродків і безмежної ніжності до неї. — Ти дала їм відсіч. Ти боролася за себе до останнього. Ці шрами — це не знаки твоєї поразки. Це твої бойові рани. Ти — воїн, який вистояв проти звірів.

​Він повільно наблизився і, не торкаючись її без дозволу, простягнув долоні до її обличчя.
​— Тепер я розумію, чому Мирослав так боїться. Але він захищає тебе як кришталеву вазу. А я хочу бути поруч із тобою як із людиною, яка здатна на таку неймовірну відвагу. Ти — не «світлячок», якого загасили. Ти — полум'я, яке вони не змогли загасити навіть кров'ю.

​Мія повільно видихнула, і вперше за вечір її плечі розслабилися. Правда була висловлена. Більше не було таємниць, які могли б її розчавити.

Тиша у вітальні після сповіді Мії була іншою — вона більше не тиснула, вона дарувала простір для вдиху. Влад усе ще сидів біля її ніг, не відпускаючи її рук, коли замок вхідних дверей клацнув.

​Мирослав увійшов до квартири важким кроком. Він був виснажений, але щойно побачив у коридорі знайоме взуття Влада, втома миттєво змінилася на напругу. Він рвучко відчинив двері до вітальні, вже готуючись до чергової сварки, але завмер на порозі.

​Мія не здригнулася. Вона не кинулася за светром, не намагалася прикрити плечі. Вона сиділа з прямою спиною, виставивши свої шрами на світло, наче нарешті прийняла їх як частину своєї сили. Влад, почувши Мирослава, не схопився на ноги — він лише трохи розвернувся, продовжуючи тримати Мію за руки, демонструючи, що він тут не як гість, а як людина, яка тепер розділяє з нею цей тягар.

​— Що тут відбувається? — голос Мирослава був хрипким. Він дивився на сестру і не впізнавав її погляду. У ньому більше не було тієї зацькованості.

​— Він знає все, Мире, — спокійно сказала Мія, і її голос не здригнувся. — Не ту версію, яку ти виносив на руках. А мою правду.
​Мирослав повільно опустився на стілець біля дверей. Його кулаки, зазвичай стиснуті від бажання всіх захистити, безсило розжалися. Він роками будував навколо неї фортецю з мовчання, боячись, що спогади її вб'ють. А тепер бачив, що саме визнання цієї боротьби зробило її живою.

​— Я думав, що захищаю тебе, приховуючи це навіть від тебе самої, — прошепотів брат, дивлячись на білі сліди на її ключицях. — Я хотів, щоб ти забула ту лють. Хотів, щоб ти знову стала тією маленькою дівчинкою...

​Влад підвів голову і подивився Мирославу прямо в очі. У цьому погляді було глибоке розуміння між двома чоловіками, які по-різному любили одну й ту саму жінку.

— Ти намагався врятувати «світлячка», Мирославе. Але вона вже давно перестала ним бути. Вона стала загартованою сталлю. Їй не потрібна була жалість. Їй потрібно було, щоб хтось побачив у ній не поламану річ, а воїна.

​Мирослав довго мовчав, переводячи погляд з сестри на хлопця. Він побачив, як пальці Мії довірливо переплелися з пальцями Влада. Брат зрозумів: Влад зробив те, чого він, зі своєю опікою, зробити не міг. Він не став закривати їй очі на минуле — він допоміг їй подивитися йому в обличчя.

​— Я так боявся, що цей день настане, — тихо мовив Мирослав, і на його обличчі вперше за вечір з'явилася слабка, втомлена посмішка. — Але, здається, я єдиний, хто тут досі боїться.

Мирослав ще деякий час сидів біля дверей, мовчки спостерігаючи за ними. Потім він важко зітхнув, знімаючи куртку, і кивнув сам собі. Його боротьба за безпеку Мії нарешті знайшла союзника, якого він так довго відштовхував.