14

Напруга вдома почала спадати, але тиша між Мією та Мирославом все ще була крихкою. Влад тримав дистанцію, як і обіцяв, але одного вечора все змінилося.
​Мирослав був у спортзалі. Мія щойно вийшла з душу. У квартирі було тепло, і вона вперше за довгий час дозволила собі вдягнути легку майку на тонких бретелях, не ховаючись під шарами вовни. Вона думала, що вона сама.

​Раптовий стукіт у двері змусив її здригнутися. Вона не чекала гостей, але подумала, що Мирослав міг забути ключі. Мія підійшла до дверей і, не глянувши у вічко, відчинила їх.

​На порозі стояв Влад. Він виглядав скуйовдженим, без своєї звичної маски впевненості. У руках він стискав якусь папку — привід, який він вигадав, щоб побачити її.

​— Міє, я більше не міг чекати, я... — він замовк на пів слові.

​Його погляд миттєво опустився нижче її обличчя. У яскравому світлі передпокою, без захисного пальто чи об'ємного светра, її таємниця стала абсолютно видимою. Шрами на плечах, ключицях, руках — тонкі, білі лінії, що перепліталися у химерний візерунок болю — були виставлені напоказ.
​Мія застигла. Її першим поривом було закритися руками, втекти в темряву кімнати, але ноги наче приросли до підлоги. Вона бачила, як розширилися його зіниці, як він затамував подих.

​Влад повільно переступив поріг і зачинив за собою двері, не зводячи очей з її шкіри. У передпокої стало дуже тісно.
​— То ось чому... — прошепотів він. Його голос був позбавлений будь-якої цікавості, у ньому була лише гостра, майже фізична відраза до того, хто міг це зробити з нею. — Ось чому ти завжди застебнута до підборіддя.

​— Не дивися, — нарешті видихнула вона, відчуваючи, як по шкірі пробігли сироти. — Будь ласка, Владе, йди геть.

Ця сцена стала точкою зламу, де все приховане раптом вирвалося назовні в найгірший спосіб.
​Коли Влад зробив крок до неї, Мія відчула, як стіни кімнати стискаються. Його погляд, у якому змішалися жах і нестерпний жаль, обпікав сильніше, ніж колись розпечений метал. Для неї цей погляд був вироком. Вона не витримала — різко розвернулася і, ледь не збиваючи двері, втекла у свою кімнату.
​Вона встигла лише схопити з ліжка халат, намагаючись судомно закрити оголені плечі, коли почула гуркіт вхідних дверей.

​— Міє, я забув дещо, довелося... — голос Мирослава обірвався миттєво. Він бачив розкуйовджене волосся сестри, що мигнуло в дверях, Влада, який був там, де його бути не мало, і відчув, як усередині все спалахнуло.

​— Ти... — Мирослав зробив крок, і його голос нагадував рик пораненого звіра. — Що ти тут робиш?!

​— Мирославе, зачекай, я просто зайшов... — почав був Влад, але Мирослав уже не слухав.

​Він схопив Влада за комір куртки і з силою штовхнув до стіни. Удар був таким міцним, що на полиці похитнулися книги.

​— Я тебе попереджав! Я просив тебе по-хорошому не чіпати її! — Мирослав заніс кулак, його обличчя було багровим від люті.

​— Мире, зупинись! — Мія вискочила з кімнати, на ходу затягуючи пояс халата, її руки тремтіли так, що вона ледь влучала в петельки. — Він нічого не зробив!

​— Нічого не зробив? — Мирослав повернувся до неї, не випускаючи Влада, який навіть не намагався відбиватися. — Ти на себе подивися! Ти тремтиш! Він бачив те, що ти роками ховала від усього світу! Він торкався тебе?! Кажи правду!
​Влад підняв очі на Мирослава. У його погляді не було страху перед бійкою, була лише якась важка, доросла серйозність.

​— Я побачив, Мирославе, — тихо сказав Влад. — Випадково. Вона просто відчинила двері. Але тепер я розумію, чому ти такий псих, коли справа стосується її. Тепер я розумію все.

​Мирослав різко відпустив його комір, але лише для того, щоб вказати пальцем на двері.
​— Геть. Якщо я ще раз побачу тебе в цьому радіусі — я забуду про закон. Я вирву тобі серце, Островський, якщо ти хоч словом обмовишся про те, що тут бачив.

​Влад поправив куртку. Він не побіг. Він повільно перевів погляд на Мію, яка стояла в кінці коридору, стиснувшись у грудку. Між ними трьома зависла важка, майже фізична тиша.

​— Я не піду, поки не буду впевнений, що вона знає: мені байдуже на ці мітки, — твердо промовив Влад, дивлячись прямо на неї. — Мирославе, ти можеш мене бити, можеш ненавидіти, але ти не можеш заборонити мені бачити в ній силу там, де ти бачиш лише каліцтво.

Після того як двері за Владом зачинилися, у квартирі запала мертва тиша. Мія зачинилася у своїй кімнаті, не відповідаючи на стукіт брата ігноруючи вібрацію телефона. Вона почувалася роздягненою — не фізично, а душевно. Її найбільший страх справдився: Влад побачив її «поламаність».

​Влад не поїхав додому. Він сидів у машині, стискаючи кермо так, що біліли кісточки пальців. Перед очима все ще стояли ці білі смуги на її ніжній шкірі. Він чекав.

​За годину Мирослав вийшов із під'їзду. Він виглядав постарілим на десять років. Побачивши машину Островського, він впевнено попрямував до неї. Влад вийшов назустріч.

​— Я ж сказав тобі забиратися, — глухо промовив Мирослав, зупиняючись за крок. Його кулаки все ще були стиснуті.

​— Бий, якщо хочеш, — Влад навіть не підняв рук для захисту. — Бий, поки не випустиш усю лють. Але я не поїду, поки ти не розкажеш мені, що з нею сталося. Я бачив ці шрами, Мирославе. Це не випадковість. Це... це була людина, так?

​Мирослав мовчав, вдивляючись у обличчя хлопця. Він шукав там звичну насмішку чи азарт мисливця, але бачив лише темний, густий біль і щиру, майже відчайдушну рішучість.

​— Навіщо це тобі, Островсткий? — тихо запитав Мирослав. — Хочеш погратися в героя? У неї життя — не кіно.

​— Я хочу її захистити, — відповів Влад, і його голос не здригнувся. — Ти не зможеш бути поруч із нею 24/7. Ти сам бачиш — вона почала виходити з тіні. А світ навколо не став добрішим. Я не ворог їй. І не ворог тобі, якщо ти дозволиш мені допомогти.

​Мирослав дістав цигарку, довго намагався підпалити її тремтячими пальцями. Нарешті він глибоко затягнувся і кивнув у бік лавки в темному кутку двору.
​— Сідай.
​Вони сіли поруч. Мирослав довго дивився на вікна їхньої квартири, де горіло лише одне світло — у кімнаті Мії.
Нарешті він заговорив, і його голос звучав так, ніби він гортав сторінки старої, пожовклої книги, яку боявся відкривати роками.