13

Мія дивилася на Влада, на його силует у світлі ліхтаря, і на машину, яка обіцяла швидку втечу від усього болю цієї ночі. Їй хотілося просто сісти поруч, зачинити двері й дозволити йому відвезти її куди завгодно. Але слова Мирослава про «власний вибір» усе ще відлунювали в її серці.

Вона зрозуміла, що якщо зараз поїде з Владом, це буде не вибір вільної людини, а втеча наляканої дитини з одних рук до інших.

— Владе, — вона м’яко зупинила його, коли він хотів відчинити для неї дверцята. — Я не поїду з тобою сьогодні.

Він завмер, його брови здивовано злетіли вгору.
— Що? Після того, що ти пройшла там, нагорі? Міє, ти ж сама казала, що тобі потрібно дихати.

— Так, потрібно, — вона сумно посміхнулася, витираючи залишки сліз. — Але мені треба навчитися дихати самостійно. Якщо я зараз поїду з тобою, я просто зміню одну залежність на іншу. Мирослав відпустив мене не для того, щоб я одразу прийшла до тебе. Він дав мені шанс зрозуміти, хто я без його нагляду і без твого... магнетизму.

Влад мовчав кілька довгих секунд. Він був звиклий отримувати те, що хоче, і отримувати це негайно. Але зараз, дивлячись на цю тендітну дівчину в застебнутому пальті, він вперше відчув до неї не просто потяг, а глибоку повагу.

— Ти хочеш сказати, що я маю просто поїхати? — запитав він, і в його голосі не було роздратування, лише тихий смуток.

— Мені треба побути одній. Пройтися. Подумати, — Мія глянула на порожню вулицю. — Я хочу знати, що коли я наступний раз прийду до тебе — а я прийду, Владе, — це буде тому, що я справді цього хочу, а не тому, що мені не було куди йти.
Влад повільно кивнув. Він дістав із кишені ту саму срібну запальничку, покрутив її в руках і несподівано простягнув Мії.

— Візьми. Хай це буде твій вогонь.

Він не намагався її поцілувати. Він просто торкнувся своєї скроні двома пальцями на знак прощання, сів у машину і завів двигун. Коли червоні фари його авто зникли за поворотом, Мія залишилася наодинці з нічним містом.

Вона не пішла додому одразу. Вона йшла парком, слухаючи хрускіт снігу під ногами. Вперше за довгі роки їй не було страшно в темряві. Вона відчувала холод, відчувала вітер, відчувала себе. Вона була поламаною, зі шрамами під одягом, із розбитим серцем брата за спиною, але вона була живою.

Через годину вона повернулася, тихо відімкнула двері своїм ключем. У квартирі було темно, лише з-під дверей Мирослава пробивалося тонка смужка світла. Мія підійшла до його дверей і на мить притулилася до них лобом.
— Я вдома, Мире,  — прошепотіла вона.
— Я знаю, — почулося з-за дверей. Голос брата був втомленим, але в ньому вже не було того крижаного холоду. — На кухні є чай. Він ще теплий.

Мія пішла на кухню, сіла біля вікна і дістала телефон. Жодного повідомлення від Влада. Він справді дав їй простір. І саме ця його тиша сказала їй про нього більше, ніж усі красиві слова на даху.