12

— Я біля бібліотеки, Міє. Тут темно.Охоронець сказав, що вони зачинилися ще вдень. То де ти?

​Вона відчула, як язик став дерев’яним.
— Мире... я просто... я переплутала корпус. Я була в читальному залі на іншій вулиці.

​— Досить, — коротко кинув він. — Іди додому. Зараз.

​Коли вона зайшла у квартиру, Мирослав не бігав по кімнаті. Він сидів у вітальні в повному затінку, лише світло з вікна падало на його міцно стиснуті кулаки.

​— Сідай, — сказав він, не піднімаючи очей. Його голос був тихим, як перед штормом.
​Мія сіла на край крісла, не знімаючи пальта, наче була готова втекти будь-якої миті.

— Мире, я можу все пояснити...

​— Що ти поясниш? Що ти почала брехати мені кожного разу, коли виходиш за поріг? — він повільно підвів на неї погляд, і Мія побачила в його очах не гнів, а глибоку, пекучу образу. — Я вірив тобі. Коли ти казала, що тобі треба побути одній — я давав тобі простір. Коли казала, що вчиш цього мажора німецької — я терпів його присутність у нашому домі, хоча він мені поперек горла стоїть. А ти в цей час...

​Він різко ввімкнув настільну лампу. Світло боляче вдарило по очах.

— Я бачив вас сьогодні. Випадково. Коли їхав з другом,  я помітив Влада біля того старого району. Я не хотів вірити, що це ти біля нього. Я поїхав у бібліотеку, щоб дати тобі шанс... щоб ти виявилася там і я зрозумів, що помилився. Але тебе там не було.

​Мія мовчала, опустивши голову. Її пальці судомно стискали тканину пальта.

​— Чому він, Міє? — Мирослав подався вперед, і його голос затремтів. — Ти хоч розумієш, хто він такий? Для нього це гра. Він колекціонує емоції, як дорогі годинники. А ти для нього — «складний випадок», загадка, яку цікаво розгадати. Коли він дізнається, що під твоїми светрами не просто «загадкова душа», а реальні шрами та біль, він піде. Йому не потрібні твої проблеми. Йому потрібна картинка.

​— Ти його не знаєш... — ледь чутно промовила Мія.

​— Я знаю його краще, ніж ти! — вибухнув Мирослав, нарешті підвівшись. — Він мій друг, але я знаю, як він живе. Він не рятівник, Міє. Він — пожежа. А ти тільки-но почала загоювати свої рани. Ти справді хочеш знову згоріти?

​Він підійшов до дверей і замкнув їх на ключ, який поклав собі в кишеню.

— Ти нікуди не підеш. І уроки закінчилися. Я сам завтра поясню Островському, що йому послуги репетитора більше не потрібні. А тепер знімай пальто і йди вмиватися. Ти виглядаєш так, ніби сама себе ненавидиш за цю брехню.

Мія відчула, як усередині неї щось обірвалося. Звук ключа, що повернувся в замку, став останньою краплею. Роками вона була «слухняною потерпілою», «крихкою сестрою», дівчинкою, яку треба оберігати від протягів і зайвих поглядів. Але зараз цей захист почав душити її сильніше за будь-який страх.

​Вона не пішла вмиватися. Навпаки, вона підвелася, випрямивши спину, і вперше подивилася Мирославу прямо в очі — не знизу вгору, а як рівна рівному.

​— Відкрий двері, — її голос був тихим, але в ньому з’явилася сталева нота, якої Мирослав ніколи раніше не чув.

​— Що? — він нахмурився, здивований її тоном. — Міє, не починай. Ти на емоціях, ти не розумієш...

​— Це ти не розумієш! — вигукнула вона, роблячи крок до нього. — Ти думаєш, що рятуєш мене? Ти думаєш, що якщо замкнеш ці двері, то світ за ними зникне? Ти не мій охоронець, Мирославе. Ти мій тюремник! Ти побудував навколо мене стіни і назвав їх турботою, але я в цих стінах задихаюся!

​Мирослав відступив на півкроку, наче його вдарили фізично.

— Я поклав життя на те, щоб ти почувалася в безпеці! Після того, що з тобою зробили...

​— Те, що зі мною зробили, залишило шрами на моїй шкірі, а те, що робиш ти — залишає шрами на моїй душі! — сльози нарешті бризнули з її очей, але це були сльози гніву, а не слабкості.

Це був момент істини. Мирослав стояв, міцно стиснувши ключ у руці, і його обличчя відображало болісну внутрішню боротьбу. Він бачив перед собою не ту дівчинку, яку вкривав ковдрою після нічних жахіть, а дорослу жінку, чий погляд палав відчаєм і жагою до життя.

​Він повільно розтиснув кулак. Ключ лежав на його долоні, холодний і важкий.

​— Ти справді вважаєш, що я твій тюремник? — тихо запитав він, і в цьому питанні було стільки прихованого болю, що Мія на мить захотіла забрати свої слова назад. Але вона лише ствердно кивнула, не відводячи погляду.

​Мирослав важко зітхнув. Він підійшов до дверей, вставив ключ у замок і повернув його. Клацання механізму пролунало в тиші квартири, як постріл. Він відчинив двері навстіж і відступив убік.

​— Я ніколи не хотів бути твоїм ворогом, Міє, — сказав він, дивлячись у підлогу. Його голос став глухим, позбавленим колишньої командирської впевненості. — Я просто не знав, як інакше тебе вберегти. Світ жорстокий, а ти для мене — все, що залишилося. Але якщо цей захист став для тебе кліткою... я не маю права тебе тримати.
​Він підняв на неї очі, і цього разу в них була лише гірка покора.

​— Іди. Я не буду тебе зупиняти. Більше ніяких перевірок, ніяких допитів. Ти вільна обирати, кому довіряти і з ким бути. Але пообіцяй мені тільки одне: якщо ти відчуєш, що вогонь, до якого ти так прагнеш, почне тебе обпікати — просто повертайся. Двері завжди будуть відчинені. Не тому, що я хочу тебе контролювати, а тому, що я тебе люблю.

​Мія завмерла. Вона чекала гніву, криків, заборон — до цього вона була готова. Але ця тиха, болюча свобода, яку він їй щойно подарував, виявилася набагато важчою.

​— Дякую, Мире, — прошепотіла вона, відчуваючи, як горло стискає спазм.
​Вона повільно вийшла з квартири. Спускаючись сходами, Мія відчувала дивне змішане почуття: неймовірне полегшення від того, що таємниць більше немає, і водночас величезний тягар відповідальності за кожен свій наступний крок. Тепер її життя справді належало тільки їй.

​Коли вона вийшла з під’їзду, нічне повітря здалося їй солодким на смак. Вона побачила знайому машину. Влад притулився до капота, палячи цигарку. Побачивши її, він миттєво відкинув недопалок і зробив крок назустріч.