11

Ранок наступного дня був напрочуд тихим. Мія прокинулася від яскравого зимового сонця, яке засліпило очі. Перше, що вона зробила — торкнулася своєї щоки, наче там досі зберігалося тепло від дотику Влада. Все, що сталося на даху, здавалося прекрасним, але небезпечним сном.
​Вона простягнула руку до телефона на тумбочці. Одне нове повідомлення.

«Сонце вже встало, а я досі бачу місто твоїми очима. Ти казала, що твій світ тримається на правилах, тож давай створимо наше власне. Сьогодні о 19:00 біля старого кінотеатру "Жовтень". Мирослав думатиме, що ти в бібліотеці. Я обіцяю бути лише твоєю тінню. Прийдеш?»

​Мія закусила губу. «Мирослав думатиме, що ти в бібліотеці». Влад відкрито пропонував їй брехати братові. Це було те, чого вона ніколи не робила. Мирослав був її опорою, її єдиним захисником, і зрадити його довіру здавалося майже злочином.

​Вона вийшла на кухню. Брат уже пив каву, переглядаючи новини в планшеті.

​— О, Міє, прокинулася? — він усміхнувся, але в його погляді все ще було приховане занепокоєння. — Як вчорашня виставка? Влад не надто набридав своїми коментарями?

​— Ні, все було... пізнавально, — Мія намагалася не дивитися йому в очі, наливаючи собі воду. — Багато термінології. Я трохи втомилася.

​— Радий це чути. Знаєш, я спочатку сумнівався щодо нього, але бачу, що ці заняття йдуть тобі на користь. Ти стала менше сидіти в чотирьох стінах. До речі, сьогодні ввечері я піду в спортзал, повернуся пізно. Будеш вдома?

​Це був ідеальний момент. Шанс, який доля сама підкинула їй.

​— Взагалі-то, — голос Мії злегка здригнувся, — я хотіла зайти в університетську бібліотеку. Мені потрібно знайти кілька рідкісних словників для нового замовлення на переклад.

​Мирослав на мить завмер, а потім його обличчя просвітліло.

— Бібліотека? Звичайно, йди. Тільки одягайся тепліше, надворі знову мороз. І не затримуйся, я не хочу, щоб ти поверталася одна в темряві.

​— Я буду обережна, Мире. Обіцяю.
​Коли він пішов, Мія повернулася в кімнату і впала на ліжко. Вона щойно збрехала. Вперше в житті вона свідомо обманула брата заради хлопця, який був утіленням усього того, від чого Мирослав намагався її вберегти.

​Вона відкрила повідомлення і швидко надрукувала відповідь.

«Я буду там. О 19:00. Тільки не роби нічого божевільного, Владе.»

​Відповідь прийшла миттєво, наче він тримав телефон у руці, чекаючи на її слово.

​«Божевілля вже почалося в той момент, коли ти вперше вийшла на той балкон. До зустрічі, фрау вчителька.»

​

Вечір наближався з кожною хвилиною, і тривога Мії зростала. Вона стояла перед дзеркалом, застібаючи пальто до останнього ґудзика. Брехня братові тиснула на плечі важким тягарем, але цікавість до того, ким є Влад насправді, виявилася сильнішою за страх.

​Біля кінотеатру «Жовтень» було людно. Мія нервово стискала лямку сумки, вдивляючись у натовп. Раптом чиясь рука м’яко лягла на її лікоть, і вона ледь не скрикнула.

​— Тсс, це лише я, — прошепотів Влад. Він був у куртці з капюшоном, насунутим на очі. — Дивись ліворуч. Бачиш хлопця в синій парці біля кас? Це Стас із паралельної групи, друг Мирослава. Якщо він тебе побачить тут саму — капітан дізнається про все через п’ять хвилин.

​Мія відчула, як серце провалилося в п’яти.
— О боже, нам треба йти...
​— Сюди, — Влад швидко захопив її руку і потягнув у вузький провулок між будівлями.

​Вони опинилися в тісному, напівтемному просторі. Влад притиснув Мію до стіни, загороджуючи її своїм тілом від світла вулиці. Дистанція між ними зникла. Мія відчувала його швидке дихання і тепло, що виходило від нього. Вона завмерла, вчепившись пальцями в його куртку. Її обличчя було лише в кількох сантиметрах від його підборіддя.

​— Він пройшов повз? — прошепотіла вона, боячись навіть ворухнутися.

​— Схоже, що так, — відповів Влад, але не поспішав відходити. У цій тісноті, сховані від усього світу, вони на мить стали єдиним цілим. — Твоє серце калатає, як у пташки, Міє. Тобі страшно бути зі мною?

​— Мені страшно, що я вперше в житті роблю те, що хочу, а не те, що правильно, — чесно відповіла вона, піднімаючи на нього очі.

​Він вивів її через двори до невеликого покинутого скверу, де замість лавок були лише повалені дерева. Влад сів на одне з них і жестом запросив Мію.

​— Ти питала, чому я так чіпляюся за тебе, — почав він, дивлячись на свої руки. — Всі бачать у мені «золоту дитину» Островського-старшого. Батько хоче, щоб я був його копією — холодним бізнесменом без емоцій. Він не питає, що я люблю. Він просто ставить завдання. Якщо я не здам цю німецьку — він відправить мене в філіал на інший кінець країни, просто щоб «вибити дур» із голови.
​Влад гірко посміхнувся.
— Моє життя — це вітрина. А ти... ти єдина людина, яка не намагається нічого від мене отримати. Коли я з тобою, мені не треба грати роль успішного хлопця. Я просто Влад. І мені страшно, що якщо я не вивчу цю кляту мову, я втрачу єдиний шанс бути поруч із тобою.

​Мія слухала, затамувавши подих. Вона вперше бачила його таким вразливим. Його «броня» була не з тканини, як у неї, а з іронії та грошей, але вона була такою ж важкою.

​— Ходімо, — раптом сказав він, підводячись. — Я хочу показати тобі, як знімати стрес.

​Він підвів її до стіни старого ангару, за яким проходила залізниця. Саме в цей момент удалині почувся гудок потяга. Земля під ногами почала ледь помітно вібрувати.

​— Коли потяг буде проїжджати повз — кричи, — сказав Влад.
​— Що? Навіщо?
​— Просто кричи! Все, що накопичилося всередині. Весь твій страх, твій біль, твою втому від цих нескінченних закритих комірів. Ніхто не почує, крім цього потяга.
​Гуркіт залізниці став воглушливим. Влад першим набрав повітря в легені і закричав у ніч — гучно, дико, випускаючи весь свій гнів на батька і на правила. Мія дивилася на нього секунду, а потім... вона теж це зробила.

​Вона кричала так, ніби намагалася виштовхнути з себе спогади про ту ніч, коли з’явилися її шрами. Вона кричала від того, як сильно їй набридло ховатися. Під гуркіт вагонів її голос злився з металевим скреготом.