10

Вівторок настав швидше, ніж Мія була до цього готова. Весь день вона намагалася переконати себе, що записка — це лише частина гри Влада, його спосіб вибити її з рівноваги. Але щоразу, коли вона згадувала фразу про «привида з її сну», по тілу проходило зрадницьке тремтіння.

​Цього разу Мирослав був удома. Він сидів на кухні, перевіряючи якісь креслення, і коли у двері подзвонили, лише коротко кинув:
— Міє, відчини, це, мабуть, твій учень.

​Влад зайшов у квартиру не з зошитом, а з невеликим рюкзаком через плече. Він виглядав зібраним, а в його очах не було звичної іронії — лише рішучість.

​— Добрий вечір, Мирославе. Міє, — він кивнув їм обом.

​— Проходь, Владе. Сідай, — Мія вказала на вже звичне місце за столом у вітальні.

Сама вона знову була в «броні»: закрита кофта з довгими рукавами, жодного зайвого сантиметра відкритої шкіри.
​Але Влад не сів. Він залишився стояти, дивлячись прямо на Мирослава.

​— Слухай, Мире,  — почав він спокійно. — Сьогодні в університеті організували виставку німецького фотомистецтва в культурному центрі. Тільки на один вечір. Там будуть оригінальні підписи, каталоги... коротше, суцільна практика. Я подумав, що замість того, щоб мучити граматику в чотирьох стінах, нам із Мією варто піти туди. Це ж найкращий спосіб вивчити мову — у середовищі.

​Мирослав відклав олівець і підозріло подивився на друга.

— Виставка? Зараз? На вулиці майже темно.

​— Там повно народу, Мире, це офіційний захід, — Влад витримав погляд брата, не моргнувши. — До того ж, я обіцяв батькові, що підійду до цього серйозно. Мія допоможе мені з перекладом екскурсії.

​Мирослав перевів погляд на сестру. Вона стояла ні жива ні мертва. Вихід «у світ» з Владом? Без брата? Це було те, чого вона боялася і чого потай прагнула.

​— Міє, ти як? Хочеш піти? — запитав Мирослав. Його голос був м’яким, він справді хотів, щоб вона більше виходила з дому, але кандидатура супроводжуючого його явно не тішила.

​Мія подивилася на Влада. Він ледь помітно кивнув, і в цьому жесті було щось більше, ніж просто запрошення. Це був виклик. «Ти злякаєшся чи зробиш крок назустріч?»

​— Я думаю... це буде корисно для навчання, — прошепотіла вона. — Тільки на годину, Мире.

​— Добре, — нарешті здався брат. — Але я чекаю на твій дзвінок через сорок хвилин. І Владе... якщо з її голови впаде хоч одна волосина...

​— Я знаю, капітане. Берегтиму як зіницю ока, — Влад посміхнувся, але цього разу посмішка була теплою.

​Коли вони вийшли з під'їзду, холодне вечірнє повітря вдарило в обличчя. Мія інстинктивно щільніше загорнулася в пальто. Влад мовчав, поки вони не відійшли на достатню відстань від вікон квартири.

​— Ніякої виставки немає, так? — запитала Мія, зупиняючись під ліхтарем.

​Влад зупинився поруч і розвернувся до неї. У світлі ліхтаря його обличчя здавалося витесаним із каменю.

— Чому ж? Виставка є. Але нам туди не треба.

​Він простягнув їй руку.

— Я хочу показати тобі інше місце. Там немає натовпу, немає Мирослава і немає правил. Тільки ти, я і небо. Ти мені віриш?

​Мія подивилася на його долоню. Вона знала, що це помилка. Знала, що Аліна б кричала «тікай», а Мирослав би вже викликав поліцію. Але вона також знала, що якщо не зробить цей крок зараз, то назавжди залишиться за зачиненими дверима своєї кімнати.

​Вона повільно вклала свою руку в його. Його пальці міцно і впевнено стиснули її долоню.

​— Поїхали, — сказав він, ведучи її до своєї машини, що була припаркована неподбрата.

​Він привіз її до старого промислового району, де будівлі здавалися велетенськими тінями на тлі нічного неба.

Мія відчувала, як серце калатає об ребра — це було так далеко від її безпечного маршруту «дім–університет–кафе».

​— Ми на місці, — тихо сказав Влад, глушачи мотор.

​Він провів її через непомітні технічні двері однієї з висоток, а потім — по довгих сходах вгору. Коли останні двері відчинилися, Мію накрило хвилею нічного повітря. Вони опинилися на величезному пласкому даху. Перед ними розгорнулося місто: мільйони вогнів, що мерехтіли, наче розсипані діаманти, і нескінченний гул життя, який звідси здавався лише фоновим шумом.

Мія стояла біля самого краю, і вітер розвівав її волосся, яке вона нарешті випустила з тугого пучка. Місто внизу здавалося іграшковим, а проблеми — далекими. Влад стояв поруч, і вона відчувала його присутність кожною клітинкою тіла.

​— Ти обіцяв розповісти про свій сон, — прошепотіла вона, дивлячись на мерехтливі вогні автостради.
​Влад зітхнув, і цей звук загубився у свисті вітру.

— Знаєш, Міє, я звик, що люди навколо мене завжди чогось хочуть. Уваги, грошей, розваг. Але в тому сні була тиша. Ти стояла на балконі, і на тобі не було цих нескінченних шарів одягу. Ти виглядала так, ніби нарешті скинула важкий обладунок.

​Він повернувся до неї, і в світлі далеких ліхтарів його очі здавалися майже прозорими.

— Я не знаю, що саме ти ховаєш під цими светрами, — він кивнув на її об'ємне пальто. — Але я бачив, як уві сні я торкався твоєї руки, і ти не здригалася. Ти не чекала удару. Ти просто дозволяла собі бути собою. Я відчув такий спокій поруч із тобою, якого не відчував ніколи в житті.
​Мія різко обернулася до нього. Її серце боляче стислося. Він говорив про її «обладунок», не знаючи, що під ним — понівечена шкіра, яка досі пече від спогадів.

​— Це лише гарна картинка, Владе, — голос її тремтів. — У реальності я не можу просто «скинути обладунок». Він — це те, що тримає мене докупи. Без нього я просто розсиплюся на шматки.

​— Не розсиплешся, — впевнено сказав він, роблячи крок до неї. — Бо я буду поруч, щоб підтримати, якщо ти почнеш падати.
​Він простягнув руку — повільно, даючи їй можливість відступити. Але Мія не поворухнулася. Його теплі пальці торкнулися її долоні, а потім ковзнули трохи вище, до самого краю рукава пальта. Він не намагався зазирнути під одяг, він просто ніжно стиснув її руку поверх тканини.