8

​— Міє, пробач, я на пів години, не більше, — Мирослав швидко одягав куртку. — Влад уже підіймається. Ти впораєшся? Якщо що — одразу дзвони.

​— Мирославе, це просто урок, — кинула вона, намагаючись, щоб її голос не здригнувся.

​Щойно за братом зачинилися двері, пролунав дзвінок. На порозі стояв Влад. Цього разу він був без своєї звичної куртки, у простому темно-сірому худі, з розпатланим від дощу волоссям.

​— Капітан евакуювався? — запитливо підняв він брову, проходячи всередину.

​— У нього справи. Проходь у вітальню, — Мія розвернулася і пішла першою, не чекаючи на нього.

​Вона була одягнена ще закритіше, ніж минулого разу: об’ємний светр із високим коміром, довгі рукави. Її холодність була майже фізичною. Вона не дивилася йому в очі, розкладаючи підручники так, ніби будувала барикаду.

​— Сідай. Сьогодні складна тема: пасивний стан, — сказала вона сухо, відкриваючи зошит.

​Урок почався в напруженій тиші. Мія пояснювала правила різко, коротко, майже грубо. Коли Влад робив помилку, вона виправляла його з таким роздратуванням, ніби він робив це навмисно. Вона намагалася витіснити спогади про сон — про його пальці на її плечі, про те тепло, якого не мало бути.

​— Міє, зупинись, — раптом сказав Влад, кладучи руку поверх її зошита.

​— Не переривай мене. Ми ще не розібрали...

​— До біса пасивний стан, — він не прибирав руки. — Що сталося? Ти поводишся так, ніби я вчора підпалив твій дім.

​— Я просто хочу провести урок, Владе. Мирослав скоро повернеться, і я хочу закінчити тему.

​— Ти навіть не дивишся на мене, — він підвівся і обійшов стіл.

​Мія інстинктивно відсунулася, її спина вперлася в підлокітник дивана.
— Сядь на місце.

​— Ні. Поки ти не скажеш, чому ти на мене так дивишся. Чи, точніше, чому ти так старанно не дивишся.

​Влад зупинився за крок від неї. У квартирі було надто тихо. Дощ бив у шибки, створюючи ілюзію повної ізоляції від світу. Вона відчула запах його парфуму — той самий, зі сну. Це було нестерпно.

​— Ти мені снилася, — раптом вимовив він тихим, зовсім не жартівливим голосом.
​Мія здригнулася, відчуваючи, як серце пропускає удар.

— Що? — прошепотіла вона, піднімаючи на нього погляд, повний жаху.

​— Снилася, — повторив він, повільно нахиляючись до неї, спираючись руками на спинку дивана по обидва боки від її голови.

— Ти була на тому балконі. Без цього безглуздого светра. І ти не боялася мене. Чому зараз ти виглядаєш так, ніби я — твій найгірший кошмар?

​Мія відчула, як її власна броня дає тріщину. Її сон і його слова переплелися в якийсь небезпечний вузол. Вона хотіла відштовхнути його, але її руки застрягли десь між ними, впираючись у його груди.

​— Тому що ти і є кошмар, Островський, — вимовила вона, хоча її голос тремтів. — Ти руйнуєш усе, що я так довго будувала. Ти вторгаєшся туди, куди тебе не кликали.

​— Можливо, я просто хочу показати тобі, що твої стіни тебе не захищають, Міє. Вони тебе душитимуть, — він був так близько, що вона відчувала тепло його подиху на своїх губах. — Я не знаю, що сталося в твоєму минулому. І мені начхати на твої секрети, якщо вони змушують тебе так страждати.

​Він простягнув руку — повільно, даючи їй час відсахнутися — і торкнувся кінчиками пальців її щоки, саме так, як уві сні. Мія затамувала подих. Вона мала закричати, втекти в іншу кімнату, але вона стояла нерухомо, відчуваючи, як реальність стає ідентичною до її нічного марення.

​Саме в цей момент у коридорі почувся звук ключа в замку. Мирослав повернувся.
​Влад миттєво відсторонився, повернувшись до столу з такою швидкістю, що коли Мирослав зайшов у вітальню, він уже спокійно гортав словник.

​— Ну що, я вчасно? — запитав Мирослав, знімаючи мокру куртку.

​— Якраз розбираємо відмінювання дієслів, капітане, — відгукнувся Влад, але його голос був на октаву нижчим, ніж зазвичай.

​Мія стояла біля дивана, намагаючись відновити дихання. Вона бачила, як Мирослав підозріло дивиться на її почервонілі щоки, а потім на розслаблену позу Влада.

​— Міє, ти в порядку? — запитав брат, роблячи крок до неїі.

Мія відчувала, як повітря у кімнаті стало густим і нестерпним. Дотик Влада все ще палив її щоку, а його слова про сон відлунювали в голові набагато гучніше за кроки брата.

​— Мені... мені стало дуже душно, — видавила вона, уникаючи погляду Мирослава. — Голова розкололася в один момент. Вибачте, я не можу продовжувати.

​Вона не чекала на відповідь. Мія швидко зібрала свої підручники, притискаючи їх до грудей, як щит, і майже вибігла з вітальні. Зачинивши двері своєї кімнати на замок, вона притулилася до них спиною і нарешті дозволила собі видихнути. Серце калатало так, ніби вона щойно втекла з епіцентру вибуху.

​У вітальні почувся приглушений голос Мирослава:
— Що з нею? Вона була блідою з самого ранку. Ти нічого не зробив, Островський?

​— Капітане, ти ж знаєш свою сестру, — голос Влада звучав дивно спокійно, навіть трохи втомлено. — Вона занадто серйозно ставиться до цих занять. Мабуть, я справді безнадійний учень, і це її виснажило. Я, мабуть, піду. Нехай відпочиває.

​Почулися звуки зборів, кроки в передпокої та хлопок вхідних дверей. Мія стояла нерухомо, поки не переконалася, що в квартирі знову тихо.

​Вона підійшла до свого робочого столу, щоб покласти книги, і раптом помітила, що між сторінками її особистого щоденника-планувальника, який вона необачно залишила на столі під час уроку, стирчить край невеликого папірця.

​Тремтячими пальцями вона витягла записку. Це був вирваний аркуш із того самого новенького зошита, який Влад приніс на заняття. На ньому розмашистим, впевненим почерком було написано:

​«Ти можеш тікати в іншу кімнату або застібати комір до самого підборіддя, Міє. Це не змінить того, що сталося. Я не просто привид із твого сну. І я не збираюся грати роль "просто друга твого брата". Чекатиму на вівторок. Не забудь запальничку — вона тобі знадобиться.»