6

Мія готувалася до уроку, як до іспиту на витривалість. Вона обрала чорну водолазку з високим горлом, яка надійно приховувала все до самого підборіддя, і вільні штани. Волосся вона зібрала у тугий пучок — жодної випадкової пасма, жодної зайвої деталі. Це був її професійний образ, її броня.

​Вітальня виглядала офіційно: два стільці по різні боки столу, розгорнутий підручник, чистий зошит. 
Мирослав влаштувався у кріслі неподалік із ноутбуком. Він намагався виглядати зайнятим, але Мія відчувала його пильний, захисний погляд.

​Рівно о шостій пролунав дзвінок.
​Влад зайшов спокійно, без своєї звичної гамірності. Він був у простому джемпері, що робило його вигляд менш зухвалим, але його блакитні очі, щойно він побачив Мію, спалахнули тим самим знайомим азартом.

​— Guten Abend, — промовив він із майже ідеальною вимовою, проходячи до столу.

​— Сідай, Владе. Почнемо з фонетики, — голос Мії був рівним, як лінійка.

​Урок тривав уже сорок хвилин. Мія була методичною і суворою. Вона не давала йому перепочинку, засипаючи правилами. Влад слухав, на диво, уважно, але він не просто вчив слова — він стежив за нею. За тим, як напружується її тонка шия, коли вона вимовляє складні звуки, за тим, як вона швидко відсмикує руку, якщо він випадково торкається підручника одночасно з нею.

​— Fräulein Мія, — раптом перебив він її на середині правила, — а як буде німецькою «ти занадто багато про себе думаєш»?

​Мирослав відірвався від ноутбука, підозріло примружившись.

​— Це не входить у сьогоднішню програму, — відрізала Мія, відчуваючи, як щоки починають горіти під високим коміром.

​— Шкода. Дуже корисна фраза для деяких моїх знайомих, — Влад на мить затримав погляд на її обличчі, а потім знову опустив його в зошит. — Добре, продовжуємо. Що там із цими артиклями?

​Коли урок закінчився, Мирослав підвівся, щоб вийти на кухню за водою. Це була всього лише хвилина, але Владу її вистачило. Він не намагався скоротити дистанцію фізично, він просто нахилився трохи ближче, залишаючись на своєму стільці.

​— Ти сьогодні наглухо застебнута, — тихо сказав він, дивлячись на її чорну водолазку. — Але та дівчина з балкона мені подобалася більше. Вона була... справжньою.

​Мія різко закрила підручник.
— Тієї дівчини немає, коли в цьому домі сторонні.

​— Я не сторонній, Міє. Я твій найгірший учень, — він дістав із кишені свою срібну запальничку і повільно поклав її на край столу, прямо перед нею. — Залиш її собі. Як нагадування, що в суботу я знову прийду за своєю порцією граматики. І, можливо, за ще одним щирим словом.

​— Забери її, Владе, — прошепотіла вона, чуючи кроки брата в коридорі.

​— Ні. Нехай лежить. Це застава того, що ти не передумаєш бути моєю вчителькою.
​Він підвівся якраз тоді, коли Мирослав увійшов у кімнату.

— Ну що, Владе, голова не розпухла?

​— Розпухла, Мире. Твоя сестра — справжній диктатор, — Влад усміхнувся, закидаючи сумку на плече. — Але мені це, здається, подобається.

​Коли за ним зачинилися двері, Мія залишилася стояти біля столу. Мирослав підійшов до неї, задоволено кивнувши:
— Бачиш, він навіть не жартував. Здається, він справді хоче вивчити мову.

​Мія нічого не відповіла. Вона крутила в кишені запальничку, що заховала від брата. Вона знала, що Влад не вчить мову. Він повільно, крок за кроком, розбирає по цеглинці її стіну, і найстрашніше було те, що вона не знала, чи хоче його зупиняти.