4

​Мирослав з'явився на кухні пізніше, ніж зазвичай. Він виглядав трохи втомленим після вчорашніх посиденьок, але, побачивши Мію, яка вже встигла приготувати сніданок, одразу потеплішав.

​— Ти сьогодні рання пташка, — зауважив він, сідаючи за стіл. 
— Як спалося? Сподіваюся, хлопці вчора не надто тобі заважали. Влад іноді буває надто голосним.

​— Все було нормально, Мире. Я майже весь час була у себе, — Мія намагалася, щоб її голос звучав максимально буденно. Вона не збрехала, але свідомо промовчала про розмову на балконі.

​— Ну, добре. До речі, він залишив свою запальничку на балконі. Я бачив, коли вранці заходив провітрити.

​Серце Мії на мить завмерло.

— О, мабуть, випадково випала, коли він шукав вбиральню, — швидко відреагувала вона, не піднімаючи погляду від чашки.

​Мирослав лише хмикнув. Він нічого не запідозрив, або просто хотів вірити, що все під контролем. Поснідавши, він поїхав на пари, залишивши Мію наодинці з її думками.

​Близько одинадцятої ранку телефон Мії вібрував на столі. Незнайомий номер.
​Повідомлення.

«Сподіваюся, ти не сказала капітану, що ми вчора обговорювали щось цікавіше за макроекономіку. Забув у вас запальничку. Вона мені дорога, як пам’ять. Збережеш до наступної зустрічі? В.О.»

​Мія перечитала текст тричі. Її першим імпульсом було видалити його і заблокувати номер. Це було небезпечно. Це було те саме «вторгнення», якого вона боялася. Але пальці самі почали набирати.

«Вона у Мирослава. Можеш забрати в університеті.»

​Відповідь прийшла миттєво.
​
«Ну ні, так не цікаво. Нехай побуде у тебе. Вона — мій привід повернутися на той балкон. Гарного дня, Міє. І не закривайся сьогодні занадто сильно, сонце справді вийшло.»

​Мія відклала телефон, відчуваючи, як обличчя заливає рум’янець. Цей хлопець грав за своїми правилами, і він явно не збирався залишати її в спокої.
​
​Через кілька годин, коли Мія займалася перекладом тексту з німецької, у двері квартири знову подзвонили. Вона здригнулася — Мирослав мав бути в університеті ще мінімум три години.

​Вона підійшла до дверей і подивилася у вічко. На порозі стояв Влад. Цього разу один. Він тримав у руках два великі паперові стакани з логотипом кафе.

​Мія відчинила двері, не знімаючи ланцюжка. На ній був закритий довгий кардиган поверх домашнього одягу.

— Владе? Що ти тут робиш? Мирослав в університеті.

​— Я знаю. Я щойно звідти, — він підняв стакани. 
— Приніс тобі найкраще карамельне лате в місті. І ні, я не збираюся заходити всередину, якщо ти цього не хочеш. Просто подумав, що переклади краще йдуть під хорошу каву.

​Мія дивилася на нього крізь щілину дверей. Він виглядав спокійним, без своєї звичної зухвалості.

— Ти божевільний, — зітхнула вона, але все ж зняла ланцюжок і відчинила двері повністю. — Тільки на п'ять хвилин. Якщо Мирослав дізнається...

​— ...то він мене вб’є. Я в курсі. Це додає смаку, — він пройшов на кухню, поставив каву на стіл і обернувся до неї. — Ти сьогодні знову в броні, Міє? Навіть коли вдома нікого немає?

​Мія мимоволі притиснула поли кардигана до себе.

— Це не броня. Мені так зручно.

​Влад підійшов трохи ближче. Не настільки, щоб це виглядало агресивно, але достатньо, щоб вона відчула його тепло.

— Знаєш, я сьогодні розмовляв із викладачем німецької. Сказав, що шукаю репетитора. Він одразу назвав твоє прізвище.

​Мія здивовано подивилася на нього.

— Ти? Німецька? Ти ж казав, що твоє життя — це хаос і рух.

​— Саме тому мені потрібна логіка, — він посміхнувся, і в його блакитних очах знову з'явився той самий азарт.

— Отже, Гордієнко, як щодо угоди? Ти вчиш мене німецької, а я... я вчу тебе не боятися відчиняти двері без ланцюжка.

Мія завмерла, тримаючи стакан із кавою. Пропозиція була настільки абсурдною, що на мить вона навіть не знайшла слів. Але потім захисні механізми спрацювали миттєво.

​— Ні, — відповіла вона коротко, відставляючи каву на стіл.

​Влад очікував на спротив, але не на таку холодну відмову. Він нахилив голову набік.

— «Ні» — бо ти справді зайнята, чи «ні» — бо це я?

​— Обидва варіанти правильні, — Мія склала руки на грудях, ховаючи долоні в рукавах кардигана.
— По-перше, у мене забагато роботи. А по-друге... Владе, тобі не потрібна німецька. Тобі потрібен черговий привід, щоб з’являтися тут. Я не хочу бути частиною твоїх ігор.

​Влад зробив крок назад, піднімаючи руки. Його усмішка згасла.

— Ти справді думаєш, що я б витрачав свій час на граматику лише задля того, щоб побісити твого брата?

​— Тоді знайди собі іншого вчителя, — Мія підійшла до дверей, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
— В університеті повно аспірантів.
​Влад повільно рушив до виходу, але біля самих дверей зупинився.

​— Знаєш, у чому твоя проблема, Міє? — запитав він тихо. 
— Ти так боїшся, що хтось побачить, що в тебе всередині... що там щось зламано, — що відштовхуєш будь-яку можливість просто поспілкуватися. Ти не даєш шансу ні собі, ні людям. Ти ховаєшся за цим одягом, ніби він може захистити тебе від життя.

​Мія відчула, як горло стислося. Він не знав що вона ховає під кардиганом, але його слова про "зламане всередині" влучили так боляче, наче він щойно торкнувся відкритої рани. Вона злякалася, що він бачить її наскрізь.

​— Це не твоя справа, Владе. Йди.
​Він кивнув, коротко і без образ.

— Добре. Я йду. Але каву допий.

​Коли двері зачинилися, Мія притулилася потилицею до стіни. Серце калатало. Вона почувалася переможною — вона захистила свій світ. Але в глибині душі оселився страх: якщо цей хлопець зміг так легко відчути її внутрішній біль, як довго вона зможе приховувати від нього все інше?