3

​
​Ранок почався з сонячних променів, що заповнили вітальню. Мія, у своїй незмінній великій футболці, допивала чай, спостерігаючи за Мирославом, який швидко збирав папери в сумку.

​— Слухай, — Мирослав зупинився біля дверей, — сьогодні ввечері хлопці заскочать. Влад і ще двоє з групи. Потрібно доробити той проект, про який я казав. Ти не проти?

​Мія похитала головою, заправляючи пасмо волосся за вухо.

— Все одно я йду на прогулянку з Аліною. Ми планували пройтися центром, а потім посидіти в парку. Тож ваша компанія мені не завадить.

​— Добре, — Мирослав полегшено видихнув. — Тоді зустрінемося ввечері. Будь на зв’язку.

​Але плани мають властивість руйнуватися. Вже за дві години Аліна почала скаржитися на жахливу мігрень. Прогулянка перетворилася на коротке коло навколо скверу, і Мія, не маючи настрою бродити наодинці, повернулася додому значно раніше.

​Квартира зустріла її гучними голосами та запахом піци. Мія тихо прослизнула повз вітальню, де за столом розсілася компанія хлопців. Влад сидів спиною до дверей і щось активно пояснював, розмахуючи шматком піци. Вона сподівалася залишитися непоміченою, але Мирослав підняв голову:
— Міє? Ти вже? Щось сталося?

​— Все добре, просто Аліна занедужала, — кинула вона через плече, швидко заходячи у свою кімнату.

Вона одразу змінила легкий одяг на свій «захисний комплект»: штани та темно-сірий худі з капюшоном і довгими рукавами, що повністю закривали кисті рук. Тільки переконавшись, що жоден міліметр її шкіри не приверне зайвої уваги, вона вийшла на балкон.

На вулиці вже панували сутінки. 
Мія підпалила сигарету, сперлася ліктями на перила і глибоко затягнулася. Свіже нічне повітря трохи втихомирювало серцебиття. Тут, під темним небом, вона була просто собою.

​Раптом двері балкона, що виходили в загальний коридор, тихо скрипнули.

​— Вбиральня в іншому боці, Островський, — не обертаючись, кинула Мія. Вона впізнала його впевнений крок ще до того, як він заговорив.

​— Я вже знайшов її. Але цей краєвид виглядає значно цікавішим за кахель у ванній, — голос Влада пролунав зовсім близько.

​Він підійшов і без запрошення сів на диванчик поруч із нею. На ньому не було куртки — лише сорочка з підкоченими рукавами, що відкривали міцні передпліччя.

​— Мирослав знає, що ти куриш? — запитав він, м’яко посміхаючись.

​— Мирослав знає багато чого, але я не звітую йому про кожен подих, — вона нарешті подивилася на нього. 
— Чого ти пішов від компанії? Там же футбол і піца. Все, що люблять такі, як ти.

​— «Такі, як я»? — Влад засміявся, дивлячись на місто. — А ти вже встигла наклеїти на мене етикетку? «Плейбой, гуляка, порожня голова»?

​— Ти сам створив собі таку репутацію, Владе. Я лише читаю те, що написано великими літерами.

​Він замовк на мить. Потім простягнув руку.

— Дай і мені одну. Свої забув у машині.

​Мія мовчки дістала сигарету і передала йому. Коли він підкурював, вогник запальнички на мить освітив його обличчя — гострі вилиці та зосереджений погляд. Він затягнувся і видихнув дим.

​— Репутація — зручна штука, Міє. Вона як щит. Люди бачать те, що ти їм дозволяєш бачити. Тобі ж це теж знайомо, чи не так? — він кивнув на її щільний худі, незважаючи на те, що в квартирі було доволі тепло. 
— Ти ховаєшся за одягом, я — за жартами. Але суть одна.

​Мія напружилася, інстинктивно потягнувши рукава худі ще нижче, аж до кінчиків пальців.

​— Твій брат занадто сильно тебе опікує, — продовжив він тихо. — Але я бачу, що ти не крихка порцеляна. Ти просто... чекаєш, коли можна буде дихати на повні груди без стороннього нагляду.

​— Ти нічого про мене не знаєш, Островський, — прошепотіла вона.

​— Можливо. Але я б хотів дізнатися. Не те, що каже Мирослав. А те, про що ти мовчиш на цьому балконі.

​Вони сиділи в тиші. Влад не намагався до неї торкнутися, не намагався фліртувати. Його спокійна присутність була несподівано приємною. Мія відчула, що цей хлопець щойно торкнувся чогось дуже глибокого всередині неї.

Влад затягнувся сигаретою, розглядаючи вогник на її кінчику. Мія чекала від нього чергового підкату чи самовпевненої фрази, але він мовчав. Ця тиша була незвичною — вона не тиснула, а навпаки, давала можливість видихнути.

​— Знаєш, — нарешті промовив він, не дивлячись на неї, — Мирослав розповів усім в універі, що ти займаєшся перекладами з німецької. Каже, що ти неймовірна в цьому.

​Мія здивовано підняла брови. Вона не очікувала, що брат обговорює її професійні успіхи з друзями-розбишаками.

— Не знала, що він ділиться такими деталями. Але так, мені подобається. У мовах є логіка. Кожне слово має своє чітке місце. У житті все набагато хаотичніше.

​— Логіка — це безпечно, так? — Влад нарешті повернув до неї голову, впершись потилицею у стіну. 
— Коли знаєш, що за чим іде. Я теж люблю порядок, хоча по мені й не скажеш. Тільки мій порядок — це рух. Якщо я зупинюся, я почну думати про речі, про які думати не хочеться.

​Мія подивилася на нього інакше. Вперше вона побачила за маскою «золотого хлопчика» людину, яка теж від чогось втікає.

— І від чого ти біжиш, Владе? — запитала вона тихо.
​Він засміявся, але в цьому сміху не було радості.

— Від очікувань батька, від нудних сімейних обідів, від відчуття, що моє життя розписане на десять років наперед. Усі бачать Островського, у якого є все. А я іноді просто хочу... — він на мить зам'явся,
— просто посидіти на балконі з кимось, хто не буде чекати від мене чергового анекдоту.

​Мія відчула дивну солідарність із ним. Вона ховалася, бо боялася світу, а він ховався, бо світ хотів від нього занадто багато.

​— Тобі пасує цей худі, — раптом сказав він, кивнувши на її вбрання. — Але мені здається, що під ним ховається хтось, хто дуже любить сонце. Я бачив, як ти наспівувала щось у кафе, поки Аліна відвернулася. У тебе тоді був такий вираз обличчя... ніби ти на мить опинилася в іншому всесвіті.