2

​Кафе «Пауза» було їхнім з Аліною звичним місцем. Мія любила його за приглушене світло і те, що тут ніхто нікому не заважав. Вона сиділа, розслаблено відкинувшись на спинку дивана, і з цікавістю слухала розповідь подруги про черговий залік. На Мії була зручна бежева толстовка, а волосся було злегка розпатлане — вона виглядала як звичайна студентка, яка просто насолоджується вечором.
​— ...і уявляєш, він ставить мені «автомат» тільки тому, що я була на всіх лекціях! — Аліна переможно підняла чашку з какао.
​Мія засміялася, і цей сміх був легким і природним.
— Ну, хоч хтось у цій групі вирішив не випробовувати долю, — відгукнулася вона.

​У цей момент двері кафе відчинилися, і всередину зайшла компанія. Мія звично, майже на автоматі, просканувала вхід — стара звичка завжди знати, хто заходить у приміщення. Коли вона побачила Владислава Островського, її брови злегка піднялися. Вона знала його в обличчя — він часто миготів у компанії Мирослава в університеті, але вони ніколи не розмовляли довше п'яти секунд під наглядом брата.

​Влад, як завжди, притягував увагу. Він був у розстебнутій шкірянці, а його блакитні очі весело оглядали зал, поки не зупинилися на Мії. Його обличчя одразу осяяла та сама фірмова посмішка, про яку в універі ходили легенди.

​Він відійшов від друзів і попрямував до їхнього столика. Мія відчула легкий укол напруги в плечах — той самий «сигнал обережності», який завжди вмикався поруч із такими надто впевненими хлопцями. Вона не злякалася, просто внутрішньо зібралася.

​— Які люди! І без охорони? — Влад зупинився поруч, засунувши руки в кишені джинсів. Голос у нього був низький і приємно зухвалий. 
— Привіт, Міє. Мирослав відпустив тебе одну, чи він десь причаївся за сусіднім столиком із біноклем?

​Мія спокійно поставила чашку на стіл і подивилася йому прямо в очі. У її погляді не було страху, лише легка іронія.

— Привіт, Владе. Ти занадто низької думки про мого брата. І занадто високої — про свою здатність його помітити, — вона ледь помітно посміхнулася.

​Влад розсміявся, і цей сміх здався Мії несподівано щирим. Він сперся рукою на край столу, трохи нахиляючись до неї.
— Окей, 1:0 на твою користь. Радий бачити тебе в гарному настрої. А то зазвичай поруч із Левицьким ти виглядаєш так, ніби він тебе щойно викрав і тримає в заручниках.

​— Я просто не люблю зайвого галасу, Владе. А ти, наскільки я знаю, — його головне джерело, — Мія поправила рукав толстовки, прикриваючи зап'ястя. Це був єдиний жест, що видавав її дискомфорт.

​— Галас — це весело, — він примружився, розглядаючи її з цікавістю, яка виходила далеко за межі звичайної ввічливості. Його привабила не її зовнішність (хоча вона була безперечно красивою), а ця спокійна, виважена дистанція. 
— Але я можу бути і тихим. Якщо того вимагатимуть обставини.

​Мія відчула, як між ними проскочила дивна іскра — не флірт, а швидше інтелектуальна дуель.

— Ну, поки що обставини вимагають, щоб ми з Аліною допили каву в спокої, — м’яко, але впевнено сказала вона.

​— Зрозумів, натяк прийнято, — Влад підняв руки в удаваному жесті капітуляції. — Не буду заважати. Але передай Мирославу, що завтра я зайду до вас. Сподіваюся, ти не втечеш у свою кімнату, як тільки почуєш дзвінок?

​— Побачимо, Островський, — відповіла вона, знову повертаючи увагу до подруги.

​Влад підморгнув їй і пішов до своїх. Мія помітила, що Аліна дивиться на неї з німим запитанням у очах.

​— Що? — Мія знову взяла чашку. — Це просто Влад. Він завжди такий... гучний.

​— Але він дивився на тебе не як на «сестру друга», Міє, — Аліна хитро примружилася.
— Здається, твій спокійний вечір щойно став початком чогось дуже цікавого.

​Мія нічого не відповіла, але всередині відчула легке, ледь вловиме тремтіння. Це був не той страх, що паралізує, а той, що змушує серце битися швидше — від передчуття чогось неминучого.