Тіні

6 серпня 1945 року, місто Хіросіма.

Перші промені сонця торкнулися міста.

Ранок був надто ясним. Небо — чисте, без жодної хмари. Повітря стояло нерухомо, ніби ще не прокинулося разом із людьми.

Сотні й тисячі містян поспішали у своїх справах: хтось на роботу, хтось вийшов на пробіжку, а комусь просто не спалося. Рух був звичним, але в ньому відчувалася якась дивна напруга — ледь помітна, як перед грозою.

Кілька тижнів тому Такахасі Акіко приїхав до Хіросіми з Хацукаїті — ближче до родичів. Хвороба матері не залишила вибору. У місті були військові, проте вони поводилися спокійно, майже розслаблено, ніби війна проходила десь далеко й не торкнеться цього місця.

— І правильно, що не здаються, — подумав Акіко, стоячи на балконі.

Але ця думка швидко розчинилася. Він дивився на вулицю і намагався зрозуміти, що його непокоїть. Усе було як завжди — і водночас не так.

Занадто тихо для такого ранку.

Занадто рівно.

Він відмахнувся від цього відчуття.

Попереду було літо, ще три роки навчання, і життя, яке тільки починалося.

Він вийшов на вулицю й рушив до аптеки. Дядько Хіто, як і раніше, відкривав її рано.

Біля входу вже стояли люди.

Акіко помітив дівчину. Щось у її поставі здалося знайомим, але пам’ять не одразу підказала ім’я.

Він зайшов усередину. Дзвіночок тихо дзенькнув.

— Акі! — почувся знайомий голос. — Яким вітром?

— Добрий ранок, дядьку Хіто. Я нещодавно приїхав. Мама захворіла.

— За ліками? Почекаєш, як усі.

— Звісно.

Акіко став у чергу — саме за тією дівчиною.

— А ти змінився, — сказала вона, не обертаючись.

Він на мить розгубився.

— Ми знайомі?

Вона повернулася.

— Невже забув?

— Сасакі?..

Вона усміхнулася — так само, як колись.

Раптово місто стало простішим. Зрозумілішим.

— Ми ж не бачилися роками, — сказав він. — Ти… майже не змінилася.

— Майже? — примружилася вона.

— Стала ще красивішою.

Вона відвела погляд, ніяковіючи.

Черга посунулася, і люди позаду невдоволено загомоніли.

За кілька хвилин вони вийшли з аптеки.

— Як ти мене впізнала? — гукнув Акіко.

— За голосом!

Він на секунду затримався, ніби вагаючись.

— Давай зустрінемося ввечері?

— О сьомій, біля мого дому.

— Домовились.

День розтягнувся повільно.

Спека не відступала навіть у приміщеннях. Повітря було важким, липким, і навіть у тіні не ставало легше.

Час від часу десь у місті вмикалися короткі сигнали тривоги — швидко й уривчасто. Люди звикли до них: хтось прискорював крок, хтось просто ігнорував.

— Знову навчання чи хибна тривога, — почув Акіко у дворі.

Він зловив себе на тому, що прислухається.

І знову відмахнувся.

До вечора він устиг прибрати в домі, розібрати старі речі й навіть на мить забути про ранкове відчуття тривоги.

Перед виходом він зайшов до квіткової лавки.

Довго не міг обрати — усе здавалося або занадто тьмяним, або просто не тим.

Поки не побачив невеликий букет яскраво-червоних квітів із білими прожилками.

— Це підійде.

Він глянув на годинник.

Без п’яти сім.

Він запізнився.

Сасакі вже чекала в парку.

— Привіт, — сказала вона, ніби нічого не сталося.

— Вибач…

— Нічого.

Спочатку розмова не клеїлася. Короткі фрази, паузи, випадкові погляди.

— Як мама?

— Уже краще.

— Ходімо прогуляємося?

— Ходімо.

Вони довго блукали містом.

Говорили про навчання, про плани, про те, що буде далі. І що було раніше.

Час ніби сповільнився.

І разом із цим зникло те ранкове відчуття тривоги.

Місто знову стало звичайним.

Вони зайшли в парк, купили морозиво, потім рушили до річки.

— Ходімо до мосту, — сказав Акіко. — Я давно там не був.

— Ходімо.

На мосту було тихо.

Занадто тихо для такого міста.

Вода текла повільно, і навіть вона здавалася важкою.

Вони залишилися там надовго.

Потім пішли далі, зайшли до маленького кафе, випили чаю.

Акіко дивився на Сасакі й ловив себе на тому, що перестає чути її слова.

Наче щось накривало його — нове, незрозуміле, сильне.

— Ти мене слухаєш? — усміхнулася вона.

— Пробач… задумався.

Вона не наполягала.

Ніч минала непомітно.

Вони знову вийшли до річки, сіли на лавку.

Акіко обережно обійняв її.

Вона не відсторонилася.

Вони мовчали.

Цього було достатньо.

Перші промені сонця з’явилися над містом.

І разом із ними повернулося те відчуття.

Щось було не так.

Небо знову було надто чистим.

Без жодного звуку.

Без жодного літака.

Ніби світ затримав подих.

— Може, підемо? — тихо сказала Сасакі.

— Так…

Вони піднялися на міст.

І тоді пролунала сирена.

Різка. Протяжна.

Люди на мить завмерли — і зірвалися з місця.

— Треба йти! — сказав Акіко.

Вони побігли.

Кроки глухо відбивалися від бетону. Дихання збивалося. Сирена різала слух.

— Сюди! — кричали з боку.

Але вони вже були на середині мосту.

Сасакі спіткнулася.

Акіко різко зупинився, підхопив її.

— Ти ціла?

Вона кивнула.

Він підняв голову.

Небо було порожнім.

І саме це було найстрашнішим.

Він знову подивився на неї.

І в цю мить усе інше втратило значення.

Він притягнув її до себе — різко, відчайдушно — і поцілував.

Вона на мить завмерла.

І відповіла.

А потім було світло.

Не спалах — удар.

Світло, яке не освітлювало, а стирало.

Міст, річка, місто — все зникло в одну мить.

Без часу.

Без звуку.

Лише біла порожнеча.