4. Серце Ілюзії

– Міська Ратуша, – Грей промовляє це слово, ніби воно має неприємний присмак. – Виглядає, як епіцентр. Там, де ілюзія найщільніша, там і наш ворог. 

Ми впевнено крокуємо центральною вулицею, де яскравості й щастя настільки багато, що від них аж нудить. Люди навколо мов ходячі манекени, їхні обличчя розтягнуті в єдиній, приторній усмішці. Багато з них, це справжні люди, які зараз під дією якоїсь містичної сили.

Ратуша височіє над площею, засліплюючи блиском білого мармуру. Для мене, це величезна, гарна споруда. Але як тільки зосереджуюсь, крізь мармур проступає справжня Ратуша: сіра, занедбана будівля, частково поїдена цвіллю, а вежа виглядає так, ніби ось-ось обвалиться.

– Готуйся, – попереджаю Грея. – Що ближче, то важче буде бачити реальність.

Коли ми перетинаємо площу, ілюзія намагається збити нас з пантелику. На мить я бачу Грея як одного з "щасливих" жителів: його очі порожні, а на обличчі застигла дурнувата усмішка. Мене охоплює паніка, але він швидко хапає мою руку.

– Дивись на знак, Лілеє! Зосередься на спіралі! – кричить він.

Я примружуюся і згадую візерунок з автомобіля. Я «накладаю» його на Ратушу.

Моторошно. Як я тут опинилася? Що я взагалі роблю? Я навіть не знаю наскільки це небезпечно. 

Та я йду далі. Бо не можу інакше. 

Вхідні двері, які мали бути масивними і дерев'яними, перетворюються на залізні, побиті іржею ворота. Я бачу, що за ними ховається, і це не схоже на міську адміністрацію. Це схоже на Склеп.

Ми прослизаємо всередину. Внутрішнє оздоблення, це хаос: блискучі нові стіни, які раптом перетворюються на облуплений гіпс, що звисає зі стелі.

– Сходи, – Грей вказує вгору. – Горище. Це завжди горище. 

Ми обережно піднімаємося. Сходи риплять під ногами, навіть крізь товстий шар ілюзії. Нагорі бачимо маленькі двері, які ніби ніхто ніколи не відчиняв.

Грей обережно штовхає їх, вони відчиняються.

Повітря на горищі затхле, важке і просякнуте запахом старого паперу та якоїсь дивної, сухої трави. Скрізь павутина, пил, старі меблі. Але в центрі цього хаосу стоїть стіл, а над ним одинока газова лампа. І біля столу сидить чоловік.

Це мер міста, якого ми бачили на всіх рекламних листівках: блискучий, усміхнений, ідеально одягнений. Зараз же він сидить, зігнувшись над товстою, шкіряною книгою.

Чоловік піднімає голову. Його очі червоні, а обличчя виснажене і далеко не ідеальне.

– Я знав, що хтось бачить, – його голос хрипкий і сухий. – Завжди є... шуми. Але вони зникнуть.

– Чому ти це робиш? – Питає Грей, що став переді мною. – Чому ти перетворив місто на примару?

Чоловік гірко засміявся, але відповів: 

– Ідеальне життя. Я приїхав сюди по ідеальне життя. А Хоріверд забрав усе! Мою доньку, мою дружину, навіть брата! Він забрав їх у руїнах і в злиднях! Але я знайшов це, – він плескає по книзі. – Книгу Спіралей. І я повернув їх. Я повернув Своє місто, Свою сім'ю, Своє щастя. Воно тепер ідеальне. Вони – щасливі. 

І тут я розумію, що він не бачить руїн. Він бачить свою сім'ю, усміхнену в ідеальних будинках. Він створив цю ілюзію не для міста, але лише для себе.

– Твоя сім'я – це привиди, – твердо каже Грей. – Ти їх ув’язнив.

– Ні! Я їх врятував! – Чоловік хапає Книгу. З її сторінок виривається чорне, спіральне мерехтіння.

– Книга і є джерело! – кричу я Грею. – Якщо ми її знищимо, ілюзія впаде!

Чоловік піднімається, і миттєво стає сильнішим. Спіраль на його руці, наче витатуювана, починає світитися. Виглядає моторошно, та я за цей день бачила стільки всього, що навіть не дивуюсь. 

Мер намагається відштовхнути нас, маніпулюючи ілюзією. Повітря навколо нас стає густим, наповнене криками й порожньою радістю. Він кидає в нас уламки ілюзорної вежі.

Грей кидається на нього, намагаючись вирвати Книгу. Вони борються за стіл, на якому стоїть лампа. 

– Бери її! Біжи! – кричить Грей, тримаючи його за руки.

Я бачу можливість. Підстрибую і хапаю Книгу Спіралей. Вона холодна й липка, немов жива. Хоч би не вронити. Я відчуваю, як у мене в голові починає лунати чужий, гіркий сміх.

Не думаючи, хапаю гасову лампу. Треба спалити Книгу. 

– Ні! Ти зруйнуєш усе! – кричить чоловік, намагаючись вирватися від Грея. Який доволі міцно тримає його. 

Я розбиваю скло лампи об стіл, газ розливається. А потім я кидаю Книгу Спіралей прямо в розлитий газ.

Книга різко спалахує чорно-зеленим полум’ям. З неї виривається несамовитий, відчайдушний крик, який лунає на весь Хоріверд. Спіральний знак на всьому, що нас оточувало потроху згасає.

Ілюзія нарешті зникає.