3. Кладовище Блискучих Привидів

Грей обережно озирнувся, перевіряючи, чи не підходить хтось із "щасливих" жителів. Але вони навіть не звертали на нас уваги. 

– Автомобілі, – тихо кажу я, стискаючи руки. – Їх багато, Грею. Вони скрізь: у дворах, на узбіччях. Блискучі, новенькі, але для мене, це іржавий металобрухт. Це... неприродно. Чому їх так багато? 

– Це схоже на захисний механізм, – Грей схиляє голову. Його очі, єдині справжні очі, які я бачила в цьому місті, не відриваються від ілюзії. – Я зрозумів, що чим цінніший об’єкт, тим яскравіший на ньому фільтр.

Він киває на свою знахідку, ілюзорний гараж, за яким ховається старий склад.

– Це моя "майстерня". Я тут вже кілька місяців. Це єдине місце, де я можу сховатися від їхнього “щастя”. 

Ми обережно заходимо на територію складу, проходячи крізь невидиму «сітку». Тут повітря густе й важке, наче ти вдихаєш пил забуття.

– Якщо автомобілі такі важливі, то, можливо, тут є щось, що належить ним, – міркую я вголос. – Щось, що жителі Хоріверда мали забути, щоб стати "ідеальними".

– На жаль, тут нічого такого немає, – Грей дивиться на мене. – Я все ретельно оглянув. 

Далі ми виходимо з іншої сторони гаража, і йдемо на сусідню вулицю, де, за моїм зором, стоїть ціла купа старих, розбитих автівок. Як таке можливо, що для світу вони сяючі кросовери та седани, а для нас – понівечені примари?

Я підходжу до ближнього "кросовера". Його ідеально чиста червона фарба, це лише вібрація світла. Я механічно простягаю руку. Мої пальці проходять крізь яскраву ілюзію і торкаються холодного, облупленого металу.

– Відчуваєш? – питаю в Грея.

– Відчуваю. Це не просто проекція, Лілеє. Це... запечатано, – його голос звучить напружено.

Грей заглядає у вікно. Ілюзія показує чистий салон, але коли ми фокусуємо погляд, то бачимо справжню картину: сидіння розірвані, на них засохлий бруд, а на задньому кріслі лежить дитяча іграшка. Покритий пилом, плюшевий ведмедик.

– Невже, це речі людей, які були... стерті? – шепочу я, відчуваючи, як по мені пробігає хвиля жаху. Це моторошно не через кров, а через тотальне, хірургічне стирання минулого.

Грей показує на приладову панель: 

– Подивися сюди. 

На ній, у дрібних уламках, щось мерехтить. Не ілюзія, а справжнє, фізичне мерехтіння.

Грей обережно торкається тріщини, немов боїться, що вона може зникнути.

– Це не скло, – каже він, його голос майже не чутно. – Це... схоже на символ. 

На тріснутому склі, наче випалений лазером, видніється повторюваний, спіральний візерунок. Він нагадує дуже давній, майже забутий солярний знак, але трохи видозмінений. Схожий на вирву, що засмоктує світло.

Коли Грей відтягує руку, на ілюзорному екрані кросовера також з'являється цей знак, але лише на мить, як чорний відблиск у яскравому світлі.

– Я бачив його раніше, – Грей швидко переглядає інші машини. – На багатьох старих об’єктах. Я думав, що він щось означає, але не знав що... Але зараз мені здається, що це ключ до цього міста. 

Я дивлюся на іграшку, на іржаві машини, на спіральний знак і на обличчя Грея, яке зараз зосереджене й похмуре. Усе місто, цей ідеальний Хоріверд, тепер здається мені величезною, моторошною пасткою, накриту ковпаком чиєїсь чужої, містичної волі.

Все так дивно. Чому я втягнута в це? Хотіла б я міркувати на цю тему, але не вона зараз важлива. Я тут, я бачу це, і я маю щось зробити. Ми маємо. 

– Якщо цей знак, це ключ, то він, можливо, і є джерелом фільтра? – питаю я, міцно стискаючи його лікоть. – Думаю, нам потрібно знайти, де він найбільший і найстаріший. Можливо, це... центр Хоріверда? 

Грей повільно киває. Він усвідомлює, що це означає: центр міста – це осередок найсильнішої, найщільнішої ілюзії.

– Тоді, рушаймо туди, – каже він. – До наймоторошнішого місця, яке тільки можна уявити. До “Ідеальної Міської Ратуші”.