2. Тріщини в Ідеальності

Після сніданку, як вчора й планувала, я йду оглядати містечко. Воно гуде, але цей гул якийсь дуже безглуздий. Щасливі сусіди поливають газони. Щасливі продавці продають газети, де, знову ж таки, пишуть про досконалість Хоріверда. Кожен погляд, звернений на мене, наповнений тією ж занадто яскравою, порожньою радістю. Вони всі тут мов запрограмовані. Ніби персонажі у грі. 

Я йду далі від центру, углиб житлових кварталів. І саме тут починаю бачити те, що ігнорують усі.

У провулку, за сліпуче сяючим магазином морозива, я знаходжу будинок. З фасаду він ідеальний, білий, із червоною черепицею. Я примружуюся, намагаючись зосередитися на відчутті холоду, яке викликає в мені це місто.

І тоді ідеальний фасад починає тліти.

Не фізично звичайно, а лише для мого зору. Я напружуюсь, коли за яскравою фарбою бачу побиті дошки, вибиті вікна, обвалену покрівлю. Це і є справжній будинок. Покинутий, зруйнований, мертвий. Поряд з ним стоїть машина. Здавалося б, блискучий, новий седан. Але я бачу іржу, розбите лобове скло і спущені колеса.

Повз проходить чоловік, щойно з магазину морозива. Він дивиться прямо на примару руїн, але я розумію, що для нього там лише чистий будинок та новенька автівка. Він навіть не кліпає.

– Чорт, та вони під гіпнозом, – шепочу до себе, відчуваючи, як мене трусить. – Вони не бачать реальності. 

З острахом я продовжую шукати. Знаходжу багато покинутих будинків та машин. Вони скрізь, але замасковані тонким, візуальним «фільтром», який, чомусь, бачу тільки я.

Згодом доходжу до околиці міста, де ідеальні будинки раптово обриваються, і починається густий, непривітний лісу. Я стою на краю, намагаючись зрозуміти природу цієї «завіси».

І тут я чую тихий, але різкий звук. Це схоже на скрегіт металу.

За одним із замаскованих будинків, там, де має бути ідеальний гараж, я бачу щось, що виглядає як старий, занедбаний склад. Із нього виходить хлопець. Приблизно мого вік. Світле, розкуйовджене волосся, а в його сірих очах читається втома, а не порожня радість, як у всіх.

Він обережно штовхає важкі двері складу, які для всіх інших, це ворота ідеального гаража. Його погляд зустрічається з моїм.

І він кліпає, але не як інші жителі Хоріверду. Він кліпає усвідомлено.

Він озирається на ідеальний фасад будинку, потім на склад, і нарешті, його погляд повертається до мене. У ньому те саме неймовірне питання.

За мить я розумію: він теж бачить.

– Ти теж бачиш старий склад? – питаю я, ледь чутно. Мій голос тремтить від надії.

Хлопець киває. На його обличчі з’являється слабка, справжня, не запрограмована усмішка.

– Мене звуть Грей, – каже він, обережно підходячи до мене.

– Лілея. І я, думала, що єдина, хто ще бачить це місто за його... голограмою. 

– Не єдина, – відповідає Грей, проводячи рукою по повітрю там, де, на мою думку, має бути паркан, а насправді іржава сітка. – Я доволі довго намагаюся з’ясувати, що за чортівня тут відбувається. 

– Як успіхи? 

– Безуспішно, – ніяково розводить руками. – Але, коли тепер нас двоє, то нам обом треба з’ясувати, чому ми це бачимо, і що приховано за цими красивими декораціями Хоріверда.

Страх нарешті відступає, і приходить рішучістю. Я не божевільна. Я не одна.

– З чого почнемо? – питаю рішуче. 

Грей дивиться на склад.

– Зі стін. Ми почнемо з’ясовувати, що приховує ідеальний Хоріверд.