1. Туман над Хорівердом

– Сонечко, ще трохи, і ми будемо в нашому новому, ідеальному будинку! – мама усміхається, дивлячись на мене через дзеркало заднього виду. Вона у захваті від цього. 

А я лише киваю, притискаючи обличчя до вікна. Мені геть не до вподоби цей необдуманий переїзд. 

Замість звичної нудьги від довгої поїздки, мене охоплює дивний, холодний неспокій. Чим ближче ми під’їжджаємо, тим сильніше стискається моє серце. Я уважно спостерігаю за дорогою, але тільки сильніше починаю нервувати. 

Про Хоріверд справді пишуть усі. «Місто Мрії», «Оселя Ідеального Щастя». Батьки в захваті, для них це здійснення давньої мрії. Життя в тиші, спокої та гармонії. І щойно ми з’їжджаємо з головної траси, пейзаж це підтверджує.

Дорога рівна. Ідеально рівна, без жодної ямки. Будинки яскраві, свіжопофарбовані, але абсолютно однакові, з доглянутими газонами. На вулицях ходять усміхнені люди. Вони махають нам руками, у знак привітання. Але, чому їхні обличчя завмерли в незмінно щасливих гримасах? Вони наче зійшли з рекламного плаката.

– Бачиш, Лілеє? Як на картинці! – задоволено говорить батько. Його усмішка здається мені трохи дивною, навіть химерною.

– Ви поводите себе дивно, – дивлюсь на батьків. – Як і люди у цьому містечку. 

Та мені ніхто не відповідає, батьки задоволено оглядають місцевість, їм не до мене. 

Чим далі ми заїжджаємо, тим сильніше мене охоплює відчуття фальші. Це не схоже на справжнє життя. Але схоже на ідеальний, пластиковий макет. 

Ми проїжджаємо повз парк. Дерева жовті, гарні, також схожі на ті, що показують у журналах та по телику. Я дивлюся на ідеальний білий паркан, і різко бачу мерехтіння. Лише на мить. Ідеальний паркан зникає, а я бачу сірий, потрісканий бетон, повалений стовп, бруд. Я кліпаю, і все повертається: яскрава фарба, ідеальний паркан, усміхнені люди.

– Ви щось бачили? – тихо питаю у батьків. 

– Що? Нічого особливого. Просто ідеальний парк, – відповідає задоволено батько, не відриваючи погляду від дороги. Його усмішка все ще там, напружена і завчена.

Наш будинок новий і функціональний. Але мені здається, що стіни, це лише просто тонка декорація, за якою ховається порожнеча.

***

Вночі я довго не можу заснути. Дивлюся у вікно. Густий осінній туман вкрив місто, і з ним все стало більш живимо, чи що… У всіх сусідніх будинках світиться тепле, жовте світло, але за цим світлом немає руху, немає тіней. Просто статичне, порожнє світіння крізь туман. 

Це все дуже дивно. Завтра потрібно оглянути Хоріверд, бо я відчуваю, що щось тут не так. 

Вкриваюсь ковдрою з головою, і поринаю у світ сновидінь.