ВІДЛУННЯ СІЧІ

Повернення на рідні землі не було таким радісним, як очікував Степан. Поки загін пробирався через Варшаву, в Україні змінився вітер. Слава про падіння Кодака та чутки про «Срібного характерника» дійшли до Чигирина та Січі, але вони породили не лише надію, а й заздрість.
Вони перетнули Дніпро біля Черкас. Степан знову відчув силу землі, але вона була тривожною, наче перед великою бурею.
— Чому птахи мовчать, Остапе? — запитала Орися, тримаючи Степана за руку. Дівчинка за час подорожі підросла, її погляд став ще глибшим. — Земля шепоче, що на нас чекають не з хлібом-сіллю, а з ланцюгами.
Остап, який так і не зміг повністю одужати після поранень у Варшаві, важко спирався на новий ціпок із тису.
— Тому що люди бояться сили, яку не можуть покласти в кишеню, маленька. Поки ми нищили інквізиторів, ми були героями. Тепер, коли ворог далеко, ми стали «небезпечними чаклунами».
Коли вони нарешті побачили частокіл Січі, їх зустріли не криками радості, а закритими воротами. На стінах стояли козаки зі зведеними мушкетами.
— Стійте! — крикнув сотник Гнида, чоловік із хитрими очима, який завжди крутився біля військової скарбниці. — Гетьман видав указ: характерникам заборонено вхід на Січ, поки вони не здадуть свої артефакти на зберігання військовій старшині! Кажуть, ви привезли з Варшави чорну магію!
Максим вихопив шаблю, його обличчя почервоніло від гніву.
— Ти, щуре тиловий! Поки ми кров проливали під Вежею Скелетів, ти тут жупани нові міряв? Відчиняй, або я сам відчиню твоїми тельбухами!
— Стій, Максиме, — Степан поклав руку на ефес Срібного Меча.
Повітря навколо нього миттєво похолоднішало. Козаки на стінах почали перезиратися, їхні руки з мушкетами затремтіли.
— Ми прийшли не воювати з братами, — сказав Степан, і його голос рознісся над островом, наче удар дзвона. — Але Меч Першоптаха не належить жодному гетьману чи королю. Він належить цій землі.
Їх все ж впустили, але під конвоєм. Уночі до їхнього куреня потайки прийшов Іван Богун. Він виглядав похмурим.
— Хлопці, тікайте звідси, — прошепотів отаман. — Гнида і частина старшини домовилися з Москвою та Варшавою. Їм пообіцяли привілеї, якщо вони «приборкають» характерників. Вони бояться, що Степан стане новим вождем, за яким піде народ, і тоді їхні золоті миски стануть непотрібними.
— Ми не можемо просто піти, — сказав Остап. — Якщо ми зникнемо, вони скажуть, що ми злякалися або зрадили. Це знищить віру людей у те, що земля має захисників.
— Тоді готуйтеся, — зітхнув Богун. — Завтра на Великій Раді вас будуть судити. Гнида привів «свідків», які скажуть, що ви самі вбили Корецького, щоб зайняти його місце і правити через темряву.
Ранок був туманним. Вся Січ зібралася на майдані. У центрі на підвищенні сиділа старшина. Степан, Остап, Максим, Грицько та Орися стояли посеред кола, оточені сотнями озброєних козаків.
— Громадо! — кричав Гнида, розмахуючи якимось сувоєм. — Чи хочемо ми, щоб нами правили ті, хто розмовляє з вовками і викликає бурі? Хто знає, чи не вони накликали на нас біди, щоб потім показати свою силу? Віддайте Меч, і ми відпустимо вас з миром!
Натовп загудів. Хтось кричав «Видати їх!», а хтось мовчав, опустивши очі.
Степан вийшов наперед. Він не витягав Меча. Він просто подивився на тисячі облич перед собою.
— Ви хочете бачити силу? — запитав він тихо. — Ви хочете знати, чия це зброя?
Він повільно витягнув Срібний Меч. Але він не став ним розмахувати. Він встромив його глибоко в землю посеред майдану.
— Якщо в серці цієї громади залишилася хоч крапля правди — Меч залишиться стояти. Якщо ви справді вірите, що ми зрадники — підійдіть і візьміть його. Хто з вас чистий перед Богом і Україною, щоб тримати Меч Першоптаха?
Гнида, підбадьорений жадобою, перший кинувся до руків’я.
— Це просто залізо! — вигукнув він і вхопився обома руками.
Тієї ж миті стався глухий удар, який відчули всі присутні в самих костях. Гниду відкинуло так, наче в нього влучила блискавка. Його руки миттєво вкрилися інеєм, а обличчя перекосило від жаху. Він не зміг навіть поворухнути Меч.
Ще двоє зрадників-старшин спробували підійти, але земля під їхніми ногами почала розверзатися, випускаючи холодний сизий дим.
Натовп замовк. Стало так тихо, що було чути, як Дніпро б’ється об скелі Хортиці. Степан підійшов до Меча і легко витягнув його однією рукою.
— Зброя захисника не служить загарбнику чи зраднику, — сказав Степан, дивлячись на козаків. — Ми йдемо. Не тому, що боїмося вас, а тому, що ви ще не готові до тієї свободи, яку ми несемо. Ви шукаєте пана — у Варшаві, у Москві чи серед власних багатіїв. Коли ви захочете бути вільними — ви знайдете нас.
Він повернувся до Орисі.
— Орисю, дитино. Сьогодні ти побачила найстрашнішого ворога. Це не інквізиція і не залізні монстри. Це — страх і жадібність у серцях своїх же людей. Це те, з чим ми будемо боротися наступні триста років.Степан, Остап та їхні побратими повільно виходили з кола козаків. Натовп розступався перед ними, наче море перед Мойсеєм. Ніхто не наважився підняти руку, ніхто не промовив і слова вслід. Вони залишали Січ не переможеними, але й не переможцями. Вони йшли у вічність
Загін рушив на Великий Луг — у безкраї плавні, де очерети були вищі за вершника, а протоки нагадували нескінченний лабіринт. Саме тут, у серці заповідних вод, вони почали зводити те, що згодом назвуть Невидимою Січчю.
Це не були стіни з дуба. Степан і Орися разом, тримаючись за руки, заклинали саму природу. Вони сплели волю річки, шепіт вітру та силу коренів у єдину «завісу». Тепер будь-яка людина з чорними думками, намагаючись знайти їхній притулок, просто кружляла б годинами на одному місці, повертаючись до виходу.
— Тут ми будемо готувати тих, хто прийде після нас, — сказав Степан, дивлячись, як над водою піднімається перша будівля їхньої нової обителі. — Ми не будемо воювати за гетьманів. Ми будемо берегти душу цього народу.
Минуло літо. Остап з кожним днем згасав, наче свічка, що віддала все своє світло. Одного вечора, коли небо над плавнями стало фіолетовим, він покликав Степана та Орисю до старого дуба, що ріс на невеликому острові.
— Моя дорога добігла краю, — тихо промовив старий. Його голос тепер був схожий на шелест сухого листя. — Не плачте. Характерник не вмирає, він просто змінює подобу.
Він поклав одну руку на плече Степана, а іншу — на голову Орисі.
— Степане, ти — Срібний Меч. Ти — сила, що карає. Орисю, ти — Дзеркало. Ти — мудґрість, що бачить істину. Пообіцяйте мені, що ніколи не станете по різні боки. Тільки разом ви — ціле.
Раптом тіло Остапа почало втрачати чіткість. Він не падав, він наче розчинявся в повітрі, стаючи частиною вечірнього туману. Його останній подих перетворився на легкий вітерець, який пробіг по поверхні води. На тому місці, де він щойно стояв, залишився лише його тисовий ціпок, який миттєво пустив коріння в землю і зазеленів молодим листям.
Роки потекли, як дніпровська вода. Степан майже не старів — Срібний Меч дарував йому довголіття, але й забирав людські емоції. Він став суворим, наче гранітна скеля. Орися ж розквітла; вона стала справжньою володаркою плавнів. Вона навчилася розмовляти з птахами і лікувати рани, які вважалися смертельними.
Одного дня до їхньої «завіси» прибився човен. У ньому був поранений хлопець, не старший за Степана тоді, на хуторі. Його очі горіли тим самим вогнем пошуку правди.
Степан подивився на Орисю.
— Цикл починається знову?
— Він має початися, — відповіла вона. — Поки стоїть цей світ, будуть ті, хто захоче його підкорити, і ті, хто встане на його захист.
Степан підійшов до берега і простягнув руку юнакові.
— Ласкаво просимо до Невидимої Січі. Забудь своє ім'я. Сьогодні ти — Кров і Вода.
Минали століття. Падали імперії, змінювалися кордони, виростали великі міста з бетону та скла. Але кажуть, що в найтемніші часи — коли ворог знову приходить на цю землю, а воля народу починає хитатися — у степах Придніпров'я бачать дивну постать.
Це високий воїн із сивим волоссям та очима, в яких відбиваються зорі. За його спиною виблискує Срібний Меч, який не рубає плоть, але випалює темряву в людських душах. Поруч із ним завжди йде жінка з білим волоссям, чий погляд бачить крізь час.
Вони — характерники. Охоронці, що не знають спокою. Вони — ми самі, коли ми згадуємо, хто ми є.