ТІНІ ВАРШАВИ

Після падіння Кодака загін не повернувся до свого скиту. Остап знав: Корецький не просто втік — він поніс із собою знання про Меч Першоптаха. Тепер Рим та Варшава знають, що в Україні з’явився носій Сили.
Вони рухалися на захід, оминаючи великі шляхи. Степан йшов босим, і кожна миля шляху додавала йому знань. Він відчував, як змінюється земля: від плодючих чорноземів Придніпров’я до густих, вологих лісів Полісся та волинських шляхетських угідь.
— Чому ми йдемо в саме лігво ворога? — запитав Степан одного вечора біля прихованого багаття.
— Бо дерево треба рубати під корінь, — відповів Максим, гострячи свої незмінні ножі. — Корецький збирає «Чорну Раду». Він скликає алхіміків та інквізиторів з усієї Європи. Вони хочуть створити зброю, яка зможе розірвати зв’язок характерника із землею. Якщо ми не зупинимо їх у Варшаві, вони прийдуть знову, і тоді навіть пороги їх не зупинять.
На кордоні Волині вони натрапили на спалене село. Але це не був напад татар чи козацька вилазка. Будинки стояли цілі, але чорні, наче випалені зсередини невидимим полум’ям. На вулицях не було жодної живої душі, навіть птахи не співали в кронах дерев.
— Це «подих пустоти», — прошепотів Грицько, піднімаючи з землі жменю попелу. — Корецький випробовує нову силу.
Раптом з-під завалів старої клуні почувся звук. Максим миттєво опинився там, вихопивши зброю, але відразу опустив її. З-під дощок вилізла дівчинка років восьми. Її волосся було білим, як сніг, а очі... вони були прозорими, наче гірський кришталь.
Вона не плакала. Вона дивилася прямо на Степана.
— Ти прийшов за вогнем, який не гріє? — запитала вона тихим, недитячим голосом.
Степан відчув, як Меч Першоптаха за його спиною здригнувся. Ця дитина бачила його справжню суть.
— Хто ти, маленька? — Степан присів перед нею.
— Я — Орися, — відповіла дівчинка. — Я бачила, як прийшов чоловік у чорному. Він торкався дерев, і вони вмирали. Він торкався людей, і вони ставали камінням. Він шукав тебе. Він сказав, що ти прийдеш за мною.
Остап підійшов ближче, його обличчя змарніло.
— Це пастка, Степане. Вона — «маяк». Корецький залишив її, щоб ми її знайшли. Вона має дар, але він ще не розкритий. Якщо ми візьмемо її з собою, вони знатимуть кожен наш крок.
— Ми не можемо залишити її тут вмирати, — відрізав Степан. — Вона така ж, як і я. Вона бачить те, що приховане
Вони забрали дівчинку. Вже через день стало зрозуміло, що Остап мав рацію: Орися була неймовірно чутливою. Вона відчувала наближення ворожих роз’їздів за десять миль. Але її дар був небезпечним — вона не вміла закриватися. Вночі вона кричала, бачачи сни про майбутні битви.
Степан став для неї наставником. Він вчив її того, чого сам навчився лише нещодавно.
— Дивись на ліс, Орисю. Не на дерева, а на простір між ними. Там живе тиша. Впусти цю тишу в себе. Якщо ти станеш тишею — ніхто не зможе тебе знайти.
— Але там темно, — шепотіла дівчинка, притискаючись до нього.
— Темрява — це просто відсутність чужого світла, — пояснював Степан. — Твоє власне світло всередині. Не давай йому виходити назовні, бережи його, як останню іскру в кадильниці.
Чим ближче вони підходили до Варшави, тим важче ставало ховатися. На дорогах стояли застави, де перевіряли кожного подорожнього. Але інквізиція тепер шукала не просто «козаків», а людей з «міткою».
Біля Любліна вони зіткнулися з новим типом ворога — Залізними Гончими. Це були люди, чиї тіла були заковані в обладунки, приварені прямо до шкіри, а замість мови вони видавали механічний скрегіт. Це були творіння алхіміків Корецького — істоти, позбавлені болю та сумління.
Бій стався на вузькому мосту через невелику річку.
— Степане, тримай дівчинку! — крикнув Максим, вступаючи в бій з трьома Гончими. Його шаблі іскрили, вдаряючись об їхню надприродну броню.
Степан побачив, як одна з Гончих підняла дивну трубку, з якої вирвався струмінь фіолетового полум’я — того самого, що випалило село Орисі.
— Назад! — вигукнув Степан.
Він не оголював Меч. Він просто вдарив долонею по воді під мостом. Вода піднялася велетенським щитом, гасячи вогонь, але в ту ж мить він відчув різкий біль у скронях. Орися поруч з ним схопилася за голову і закричала.
Вплив інквізиції був настільки сильним, що сама стихія почала пручатися характернику. Річка була «отруєна» залізом і сіркою.
— Вони зв’язують землю! — зрозумів Степан. — Вони вбивають життя в усьому, до чого торкаються!
Остап втрутився вчасно. Він кинув під ноги Гончим кілька чорних кульок, які розірвалися хмарою густого, їдкого диму.
— Тікайте в ліс! Ми не можемо битися з ними тут, де вони мають перевагуВідступ у ліс був важким. Залізні Гончі не втомлювалися, їхні кроки відгукувалися важким металевим гупанням, що розносилося по вологому ґрунту. Степан відчував, як Орися дрижить у нього на руках, її прозорі очі були заплющені, а з носа текла тоненька цівка крові — вона надто сильно «відкрилася», коли Степан вдарив по воді.
Остап вів їх крізь зарості, куди не наважився б зайти жодний мисливець. Вони заглиблювалися в болота, які місцеві називали «Гнилим Оком». Тут повітря було густим від випарів, а коріння старих вільх нагадувало лапи велетенських павуків.
— Тут залізо їх не знайде, — прохрипів Остап. — Болото не любить металу, воно його жере.
Вони вийшли до самотньої хатини, що стояла на палях посеред трясовини. Стіни її були вкриті мохом, а замість даху ріс живий очерет. На порозі їх чекала стара жінка, чиє обличчя було настільки зморщеним, що нагадувало сушену сливу. У руках вона тримала не зброю, а пучок засушеного полину.
— Прийшли... — прорипіла вона. — Знаю вас. Пороги розказали, що ви йдете. Заходьте, поки Гончі не нанюхали ваш страх.
Це була Маланка — остання зі знахарок-відлюдниць, що тримали «ключі» від західних лісів.
Всередині хати пахло травами та старою шкірою. Маланка відразу підійшла до Орисі. Вона провела сухою долонею над чолом дівчинки, і та миттєво обм’якла, занурившись у глибокий сон.
— Дитина — це двері, — сказала стара, дивлячись на Степана. — І через ці двері Корецький дивиться на вас. Він не шукає вас у лісі, він шукає вас у її снах.
Вночі, поки Максим перев’язував рани, а Остап розмовляв із Маланкою про таємні тропи до Варшави, Орися раптом заговорила уві сні. Її голос став низьким, наче вона говорила з глибини колодязя.
— Стіни з каменю... вони не тримають небо... — шепотіла вона. — Я бачу вежу, де сонце заковане в залізо. Чорний монах тримає серце, що ще б’ється. Один із вас... один із вас не побачить, як зійде сонце над Віслою.
Максим завмер із бинтом у руках. Його погляд зустрівся з поглядом Остапа. У світі характерників такі слова не були просто маренням — це був Вирок.
— Хто саме, мала? — тихо запитав Максим.
Але Орися лише здригнулася і замовкла.
Степан вийшов на ґанок. Його Меч Першоптаха, що висів за спиною, пульсував тьмяним синім світлом. Він відчував, як Варшава притягує його. Місто було як велетенський залізний кулак, що стискає серце землі.
Маланка дала їм «морочне зілля» — мазь із жиру кажанів та соку чорної блекоти.
— Намажте цим коней і свої обличчя, коли підійдете до стін, — повчала вона. — Ви будете здаватися подорожнім нічим. Не людьми, не звірами — просто тінями, повз які очі ковзають і не чіпляються.
Але була одна умова.
— У Варшаві не можна оголювати сталь, — попередив Остап Степана. — Місто наповнене «слухачами» — алхімічними дзвонами, що реагують на будь-який сплеск сили. Якщо ти хоч раз викличеш Меч до фінального моменту — нас замурують живцем у підземеллях.
Грицько підготував сумки з травами, що могли на час «приспати» механічних Гончих. Кожен із них розумів: вони йдуть на вірну смерть.
За три дні вони побачили стіни Варшави. Це не був білий камінь чи золоті бані. Місто було обнесене чорними чавунними плитами, на яких були викарбувані імена тих, хто загинув під час інквізиції. Над містом висіла постійна імла, крізь яку ледь пробивалося світло.
На в’їзних воротах стояли не звичайні вартові, а «Очі» — великі кришталеві сфери, що плавали в повітрі на ланцюгах. Вони поверталися в бік кожного, хто проходив повз.
— Тримайте дихання, — прошепотів Остап. — Думайте про те, що ви — просто бруд на дорозі. Бруд, який нікому не цікавий.
Вони пройшли ворота. Степан відчував, як кришталеве «Око» затрималося на ньому на долю секунди довше, ніж на інших. Його серц8е калатало, як у спійманого звіра. Меч за спиною став неймовірно важким, наче намагався попередити про небезпеку.
Варшава зустріла їх шумом заліза, запахом сірки та тисячами наляканих очей городян. Вони розчинилися в натовпі ринкової площі, прямуючи до старого монастиря святого Бенедикта, де, за словами Маланки, ще залишалися люди, лояльні до давніх традицій.
Але в центрі площі вони побачили те, що змусило Степана стиснути кулаки до білих кісток. На ешафоті стояла клітка, а в ній — те, що залишилося від одного з характерників північних лісів. Його тіло було перетворене на живий метал — Корецький проводив свої експерименти публічно, щоб зламати волю народу.
— Не дивись, — Максим схопив Степана за лікоть. — Якщо ти зараз спалахнеш — ми всі тут ляжемо.Вулиці Варшави були забиті людьми, але це не був гамір козацького табору. Це був шепіт. Люди пересувалися швидко, опустивши голови, наче боялися, що саме небо може почути їхні думки. Залізне місто тиснуло на Степана; він відчував, як бруківка під ногами відрізає його від сили землі.
Монастир святого Бенедикта стояв на околиці старого міста. Його стіни були вкриті кіптявою, а дзвони мовчали вже багато років. Остап привів їх до бічної хвіртки, де на камені був ледь помітно вишкрябаний знак — переплетений корінь дуба.
На їхній стук відповів старий чернець у поношеній рясі. Він не питав імен. Глянувши на Орисю, він лише перехрестився і відчинив важкі двері.
— Спускайтеся швидше, — прошепотів він. — «Слухачі» Корецького сьогодні особливо чутливі. У місті кажуть, що залізо почало «співати» — а це знак, що наближається велика жертва.
Вони спустилися в глибокі крипти під монастирем. Там, серед старих гробниць, було облаштовано сховище. Біля вогню сиділи декілька людей: знесилений шляхтич із пов’язкою на очах, жінка в селянському одязі з тавром інквізиції на руці та старий алхімік, який зрікся Корецького.
— Це — залишки нашої надії, — сказав Остап Степану. — Ті, хто знає нутрощі цього міста краще за своїх ворогів.Старий алхімік, якого звали Ян, розклав на кам’яній плиті карту королівського замку.
— Корецький не просто божевільний, — почав Ян, його руки тремтіли. — Він знайшов спосіб перетворити сонячне затемнення, що станеться через два дні, на «чорний купол». Під час повної темряви він хоче провести ритуал, який висмокче життя з усіх характерників на відстані тисячі миль і передасть цю силу його «Залізним Гончим». Це і є Чорне Причастя. Якщо він це зробить, Україна залишиться без захисту. Навіть Меч Першоптаха стане простою палицею.
Степан підійшов до карти.
— Де він буде під час ритуалу?
— У Вежі Скелетів, — Ян показав на найвищу точку замку. — Але туди неможливо підійти. Кожна сходинка заговорена на крові. Навіть ваша «мазь мороку» не допоможе там, де стіни відчувають биття серця.
Степан подивився на Орисю. Дівчинка сиділа в кутку, обхопивши коліна руками. Її очі знову стали прозорими.
— Він знає, що я тут, — тихо сказала вона. — Він чекає, коли я покличу його.
Наступного дня Варшаву сколихнув звук велетенського дзвона. Це не був церковний дзвін — звук був низьким, він вібрував у зубах і викликав нудоту. «Слухачі» на вулицях почали обертатися синхронно, наче шукаючи щось конкретне.
— Вони почали пошук, — Максим перевірив свої пістолі. — Нам треба розділитися. Якщо ми залишимося тут, вони знайдуть монастир за годину.
Але раптом Орися встала. Її голос був холодним, як лід під Кодаком.
— Я піду. Я виведу їх із міста.
— Ні! — Степан схопив її за плечі. — Ти — дитина, ти не впораєшся.
— Я не дитина, коли дивлюся в тіні, — дівчинка подивилася йому прямо в очі. — Степане, вони шукають «світло». Якщо я відкриюся, вони підуть за мною до східних воріт. У вас буде час, щоб пробратися в замок через стічні канали.
— Це самогубство, — прошепотів Грицько.
— Це — шлях характерника, — відповів за неї Остап. В його погляді був невимовний біль. — Орисю, ти зможеш тримати «завісу» десять хвилин?
— Я триматиму її, доки серце не зупиниться, — пообіцяла вона.
План було прийнято. Максим мав піти з Орисею, щоб захистити її в останній момент, а Степан, Остап та Грицько мали проникнути в замок.
Коли сонце почало хилитися до обрію, Орися вийшла з монастиря. Вона розкрила свій дар на повну силу. Для «Слухачів» вона спалахнула, як друге сонце. Всі механічні Очі міста миттєво повернулися в її бік. Залізні Гончі, що патрулювали площу, з металевим скреготом кинулися за нею.
— Біжи, маленька, біжи... — шепотів Степан, спостерігаючи з тіні підворіття, як маленька фігурка з білим волоссям зникає в лабіринті вулиць, а за нею женеться смерть.
Максим, сховавшись у плащі, слідував за нею по дахах, тримаючи наготові свої ножі.
Степан відчув, як Меч за спиною став неймовірно гарячим. Це був момент істини. Вони пірнули в брудні, смердючі канали під замком. Попереду був Корецький, позаду — жертва дитини, а над ними вже починало темніти небо, готуючись до останнього затемнення.
Степан та Остап почали підйом по гвинтових сходах. З кожним кроком ставало важче дихати. Стіни вежі були викладені не просто камінням, а черепами — тисячами черепів тих, хто не підкорився інквізиції. Це була не просто архітектура, це була некромантія.
— Не слухай їхній шепіт, — попередив Остап, бачачи, як Степан хитається. — Вони кличуть тебе, бо хочуть спокою. Ти даси їм його, але тільки тоді, коли вб'єш того, хто їх замурував.
Раптом зверху на них стрибнули двоє Залізних Гончих. Вони були вдвічі більші за тих, що були в лісі. Замість рук у них були довгі леза, а шоломи були приварені прямо до черепів.
Остап вихопив свій ціпок, який раптом спалахнув внутрішнім зеленим світлом лісу.
— Йди, Степане! Я затримаю їх! Ти маєш бути нагорі в момент повної тіні!
— Я не залишу вас, вчителю! — вигукнув Степан.
— Це не прохання, це наказ! — вигукнув Остап, відбиваючи удар металевого леза. — Ти — Меч! Ти не маєш права затупитися об дрібних псів! Біжи!
Степан зробив останній ривок. Він біг, не оглядаючись, чуючи за спиною гуркіт боротьби та крики Остапа, який закликав сили самої природи в серце залізного міста.
Степан вирвався на верхній майданчик вежі саме тоді, коли сонце перетворилося на тонку вогняну скибку. Світ навколо став попелясто-сірим. Посеред майданчика стояв Корецький. Він був одягнений у ритуальні обладунки з чорного срібла, а в його руках був посох, на вершині якого пульсувало Серце Характерника — те саме, що він вирвав у північного майстра.
— Ти прийшов, Кров-і-Вода, — голос Корецького був спокійним, майже лагідним. — Дивись на небо. Сонце вмирає. Твій зв'язок із землею зараз тонший за волосину.
— Земля не вмирає, коли заходить сонце, — відповів Степан, вихоплюючи руків'я Меча. — Вона просто засинає, щоб набратися сил.
Степан спробував викликати світло, але лезо було слабким, мерехтливим. Темрява затемнення пригнічувала його.
Корецький засміявся і вдарив посохом об підлогу. Хвиля чорного полум’я кинулася до Степана. Юнак ледь встиг відстрибнути, але вогонь обпік йому обличчя.
— Твій Меч — це світло життя! А зараз панує смерть! — кричав інквізитор. — Я — володар цієї миті!
Степан впав на одне коліно. Він відчував, як «чорний купол» накриває місто. Але раптом у його свідомості пролунав голос Орисі. Вона була десь далеко, на краю міста, але її дар пробив усі заслони.
"Степане! Не шукай світло в небі! Шукай його в пам'яті!"
У цю мить місяць повністю закрив сонце. Настала повна темрява. Корецький підняв посох для фінального удару, який мав випити душу Степана.
Але Степан заплющив очі. Він згадав не сонце. Він згадав Дніпро, згадав смак кулешу в скиту, згадав тепле плече Остапа і дитячу надію в очах Орисі. Це були іскри, які не залежали від небесних світил.
Він віддав Мечу свою останню людську емоцію — не ненависть до ворога, а любов до тих, кого він захищав.
Меч Першоптаха раптом змінився. Він більше не світився золотом. Він став срібним, як холодне місячне сяйво, але в тисячу разів гострішим. Це було світло зірок, що світять навіть у найчорнішу ніч.
Одним рухом Степан розітнув чорне полум’я навпіл. Він пройшов крізь вогонь Корецького, наче крізь дим.
— Це неможливо! — закричав Корецький, задкуючи до краю вежі.
— Це — Україна, — сказав Степан.
Він не став рубати Корецького. Він просто торкнувся лезом посоха з Серцем Характерника. Срібне світло Меча увійшло в артефакт, звільняючи полонену душу. Стався вибух чистої енергії. Вежа Скелетів здригнулася до самого фундаменту.
Корецький, втративши опору, полетів вниз, у прірву Варшави, охоплений власним чорним вогнем, який більше не підкорявся йому.
Коли сонце знову почало виходити з-за тіні, Степан стояв на вершині зруйнованої вежі. Механічний стукіт внизу затих — Грицько виконав свою роботу.
Він спустився вниз. Остап лежав на сходах. Його ціпок був зламаний, а тіло — посічене металом. Але старий ще дихав.
— Ти зробив це... — прошепотів він, посміхаючись крізь кров. — Срібний Меч... Я бачив його у пророцтвах. Тепер ти — не просто Охоронець. Ти — Провідник.
У цей момент двері вежі розчинилися, і в залу вбіг Максим. Він був увесь у пилу та пороху, але на його руках була неушкоджена Орися.
— Ми прорвалися, — важко дихаючи, сказав Максим. — Гончі просто розпалися на порох, коли світло згасло.
Вони вийшли на вулиці Варшави. Люди виходили зі своїх домівок, дивлячись на небо, яке знову ставало блакитним. Залізне місто більше не тиснуло — магія Корецького розвіялася разом із димом Вежі Скелетів.